Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

— Відчини! — кричав Лука. — Відчини!!!

Любка відчинила. Він схопив її за руку, рвучко шарпнув до себе.

— Ти…

Леля сердито рикнула, оскалила зуби і стала поруч з Любкою. Лука відсахнувся, злякано відступив до дверей. Але за хвилину знову підійшов впритул до Любки.

— Це через тебе все! Через тебе! І через неї, через оцю сво…

— Через кого? — Любка ледь стримувала нервове цокотіння.

— Через твою вовчицю! Я знаю — ти спеціально привела її з лісу і приручила. Спеціально! Певно, довго блукала хащами, поки знайшла і викрала вовченя у вовків. Ти ще тоді задумала… Відьма! Наврочиця! А потім послала на наше весілля. Знала, що Гелька тяжка. Авжеж, знала, бо ж усеньке село про те говорило. А тепер… Тепер… Жінка в гарячці метається. А син… Син не перестає кричати.

— Чий син?

— Мій син! Мій!!!

— А-а-а, в тебе народився син… — Любка враз ніби зів’яла. — У тебе син… Син…

— Ти наслала — ти й спасай. Усе тепер у твоїх руках. Допоможи! Тільки ти можеш… Твоя тітка багатьох спасла, а ти ж неїна послідовниця…

— Спасла… Багатьох… А мою дівчинку… Нашу дівчинку… Не змогла… Хіба це справедливо? Справедливо це?!

Тепер Любці стало душно. Десь під серцем спалахнув вогонь. Він розлився у грудях, опустився до живота, лизнув ноги. Вона скинула на підлогу ковдру. Стояла як примара — висока, худа, у довгій білій сорочці, з розпущеним чорним волоссям, з палаючими, як у гарячці, очима, лівою рукою притискала до себе голову вовчиці, яка притулилася до неї і тихо порикувала.

— Все у Божій волі, — видушив із себе Лука.

— То хай і з вами буде Божа воля. Чого ж ти від мене хочеш?

— Ні-ні, не відмовляйся. Я… Прости! Чи покарай… Мене… Але сина…

Він упав перед нею на коліна.

Вона згадала, як стояла отак на колінах перед ним. Як плакала, а потім вила, вила, вила… Довго і голосно, як вовчиця. І проклинала, проклинала… А він пішов. Наступної ночі блукала біля його хати, хотіла пустити її з димом. Але його там уже не було — ночував у Положевців.

Згадала, як тітка Мілька все намагалася допомогти їй позбутися стидоби людської. Стидоби?! Чого тільки не придумувала Довга Мілька. Але її дівчинка так міцно вчепилася за неї. Так міцно… Вони разом прожили вісім місяців. А потім… А що потім? Любка й досі не втямить, що було потім. Коли гарячий туман спав і вона знов повернулася на світ, то побачила білі стіни. А дівчинки вже не було. Навіть Довга Мілька не змогла її врятувати. А може, вона й не рятувала? Може, недарма так хутко пішла слідом за манюньою? Щось ніби мучило її, гнітило, підточувало. Казали ж… Та чого люди не приплетуть.

— Не піду! Не можу! — сказала Любка.

Лука не підвівся з колін. Плечі його пересмикнулися від здавленого ридання.

— Лю…лю…люб… Лю-бцю! Любонько!!!

Вона здригнулася. Мовчки одягнулася, взула гумові чоботи, взяла кілька вузликів із зіллям і вийшла у передсвітанкову темінь.

Сестри — Лідуня і Настуня. А вона — Любка та й Любка.

Любко, зроби це… Любко, принеси те…

Смаглява, цибата, з туго заплетеною чорнющою з синім полиском косою, Любка крутилася, як вивірка. Руки не по-дівчачому загрубілі, нігті стерті від роботи — і як дівчата той манікюр відрощують?! — погляд затаєний, як у дикого звіряти.

Сестри молодші і на маму схожі як дві краплі води. Такі ж русяві та балакучі. Насвариться, бувало, мама за якусь капость — вони зразу виправдовуватись біжать, наплетуть сім мішків гречаної вовни, а вона й рада вірити. А Любка — мовчанисько впертюще, тільки очима чорними блискає. Батечкова копія. А що пішов колись батько з їхньої хати, як весняна вода з лугу, і досі не давав про себе знати, то будь-яке нагадування про нього вельми дратувало маму.

Поки Любка була меншою, втікала до тітки, батькової сестри, яку в Сильці прозивали Довгою Мількою. Висока, худа, як тичка, мовчкувата, Мілька ніколи не мала своїх дітей і не дуже панькалася з небогою, але й не лаяла ніколи. З нею Любці було спокійно. Особливо любила ходити з тіткою до лісу — в лісі Мілька ставала зовсім іншою, лагіднішою, говіркішою, веселішою, про кожну рослинку годинами могла розказувати, пташок за голосами вчила розпізнавати, сліди звірини лісової читати. А вдома у тітки Любка то сушити зілля допомагала, то слухала, як Довга Мілька наспівує щось тихенько або молиться перед покутем — пошепки, але так, що кожне слово чути, з тихим присвистом, із заплющеними очима, з низькими поклонами.

Але якогось дня мама наказала: до Мільки — ні ногою. Чого? А того. Немає батька, не треба нам і його сестри-відьмачки. Та й нічого вештатися від хати до хати, не маленька вже — роботи вдома он скільки.