Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

І звідки вона взялася? Невелика, зграбна, вуха сторчма, на лискучому з жовтуватими підпалинами хутрі краплі роси грають. У зеленкуватих очах не скільки дикої хижості, як молодої цікавості.

— Людойки-и-и! Добриї-і-і! Во-о-овк! — різонув тривожну тишу високий жіночий голос.

— Во-о-о-о-о-о-о-о-о… — покотилося вулицею.

— Оце перезва, колька їй у бік! Оце так перезва! Ха-ха! Скіко живу, не помню, щоб вовк весіллє переходив. Диви-но — став і ні руш.

Круглий чоловічок з кривими, як у кавалериста, ногами, голосно гикнув, зсунув набакир сірого картуза, розхристав руду куртку зі штучної замші, розкинув руки, ніби для обіймів, і непевною ходою п’яненького боцмана пішов від занімілого натовпу. Та кроків за три від дивного звіра зупинився, закинув руки за потилицю, клацнув обцасами грубих черевиків, спробував піти навприсядки, але заточився, ледь не впав — вирівнявся і зробив три притопи.

Звір не ворухнувся.

— Мекало-перемекало! Пропав ти, Луко, як сірко на базарі. Викраде зараз цей сірий зубатий кавалєр твою молоду — і шукай вітра в полі. А чого ж він сюди притарагунився? Чого? Тіко за молодою! — чоловічок зробив крок назад. — Трясця твоїй матері! Та це не вовк, а вовчиця. Нащо ж їй молодуха? Мо’, викуп за Гелю хоче? Треба задобрити, треба-треба, бо не пропустить, бий її кара божа! Бігме, не пропустить! Тут діло, знацця, сурйозне, мекало-перемекало.

Вовчиця повільно ворухнулася, тоді різко стрепенулася, струсила із себе краплі роси, повела вухами, якось знехотя оскалила міцні білі зуби і кресонула по занімілій перезві жовтим поглядом, ніби підтвердила: а таки не пропущу!

— Хе! — чоловічок ошелешено покрутив головою, опустив руки і враз протверезів. — От холєра болотяна! Ви-те бачили таке? Ще й ікла показує. Но-но! — посварився вузлуватим пальцем з чорним півколом нігтя. — Не вельми скалься. Ти одна, а нас он скіко — всіх не ковтнеш. А я… я той… посол доброї волі. Угу… Посол Гілько Курдик. От… Послів не кусають. Навіть на війні. А в мирне врем’я і поготів. Петраєш своєю сірою макітрою, що кажу? Освободи дорогу і пропусти весіллє. Не годиться перезві з дороги звертати чи назад голоблі повертати — поганий знак. Раз ми йдемо до хати молодої, значиться, мус прийти — до неї заячий скік зостався. Ви-те чуєте, важна пані в сірому жупані? — перейшов раптом на «ви», скинув картуза, сяйнувши круглою лисиною, і поклонився аж до землі: — Оступітеся-одчепітеся. По-доброму просимо. А ми вам за це — викуп… Хе-хе… Хоч сто грамів, а хоч — коровай з ковбаскою. А хоч — і їдне, й друге. А чого ж? За таку молодуху мона й поторгуватися.

Вовчиця перехилила голову набік, ніби й справді прислухалася до посла-самозванця та прицінювалася до викупу. Але не відступала. Косила жовтими очима на руки молодої. Чи то їй кортіло дізнатися, що та притискала ними під білим вельоном, чи так заворожив її блиск новенької золотої обручки на безіменному пальці.

— Мо’, вона скажена? — перелякано прошепотіла чорнява молодиця.

— Авжеж, Ганцю, скажена, авжеж… Бо щоб ото стіко людей, а звірина так нагло на всіх витріщалася і не втікала… Так не буває. Ой чує моє серце, не скінчиться це добром, — дрібно перехрестилася за її спиною старша жінка.

— На всіх? Та на вас вона, тітко Степанко, й не глипнула. Тіко з молодої очей не зводить, з Гелі нашої. Ви-те гляньте, як впірилася. І не змигне. Ще зурочить молодуху вовчанисько погане. Геля ж… Та ви-те самі знаєте… О, ди-но, ди-но, побіліла як стіна і за живіт тримається. А животик у неї… хм… місяців п’ять уже є, а мо’, й більше, бо ж вона його втягує, як тіко мож.

«Посол доброї волі» тим часом дозадкував до гурту і заховався за молодих.

— Викуп, викуп… — смикнув за рукав молодого. — Кажи, Луко, хай староста викуп несе… Мо’, це й ніякий не звір, а відьма, перевертень, вовкулака, знацця… Бач, як на Гелю витріщилася — ніби проклєттє якесь насилає чи гіпнотізірує. Як дати щось, то візьме собі та й щезне.

— Ружжо! — раптом голосно наказав Іван Борух, хрещений батько молодої. — Вітько! Васько! Чуєте, хлопці? Бігом додому за ружжом! Буде їй зараз викуп! Ой буде…

Двоє парубчаків кинулися праворуч, через город, мимо покинутого і вже розтягнутого на дрова обійстя, до своєї хати, захованої за високим парканом. Вовчиця здивовано глянула їм услід, задерла догори голову, видала короткий звук, схожий на собаче скавуління, і спокійнісінько побігла підтюпцем у протилежний бік — до побляклого осіннього лугу. Лугова стежка в’юнилася до дерев’яного місточка-кладки, а далі завертала до лісу, мимо єдиної по той бік річечки садиби.