Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

— Нікуди не треба йти, мамо, — сказала Лінда. — Я поїду з Дмитром. І Вадик поїде з нами.

— Що? — оторопіла теща. — Ти повезеш таку хворобливу дитину в ту глухомань? Ти… Чоловік — це не рідна кров, а от дитина…

— Може, для когось і не рідна, а для мене — рідна, — спокійно відрізала Лінда.

Вони їхали на рік-два. А залишилися аж на дванадцять, до тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого.

Які дивні зигзаги робить доля, подумав Дмитро. Знову закидає їх у глухе село серед лісів. Цього разу в маленьку в’язницю під кодовою назвою «інтернат». Скільки їм суджено прожити тут цього разу?

Що ж, скільки суджено, стільки й проживуть. Петровський казав, що навіть на останній стадії, коли хворі вже не пам’ятають і не впізнають нікого, до них іноді повертається пам’ять — ненадовго, всього на мить чи на кілька хвилин. Ніхто не може пояснити цю загадку хвороби Альцгеймера, ніхто не може спрогнозувати, коли це станеться. Але він буде чекати. День за днем, тиждень за тижнем. І коли Лінда на тих кілька хвилин повернеться у цей світ, вона не буде самотньою.

З-за рогу зигзагоподібної вулички з одностороннім рухом виповзав тролейбус. Люди на зупинці дружно повернули голови, нетерпляче вглядаючись у табличку з номером маршруту. Добігала кінця п’ятниця. Завершувався робочий тиждень. Всі поспішали додому. До того ж на розімліле від спеки місто ось-ось мала обрушитися гроза. І тільки один чоловік, що стояв трохи осторонь, біля круглої тумби з афішами, знічев’я гортав журнал.

Віола помітила його, коли вже переходила дорогу. Її наче струмом пройняло. Шарпнулася назад. Хотіла підбігти і вчепитися пальцями у його набичену шию, у чисто виголене обличчя з фіолетовим відливом на вилицях, наполовину заховане за чорними окулярами, пошматувати нігтями (і манікюру б не пошкодувала) білосніжну сорочку з крикливою краваткою — яскраво-червоною в золотисту діагональ. Сьогодні вранці вона сказала йому: «Якби я мала зброю, то пристрелила б вас!» Він зареготав: «Дурепо, дивись, щоб тебе хлопці зі зброєю не повели туди, де Макар телят не пас. Я можу це влаштувати. А от ти нічого не можеш. Бо ти — ніхто».

Ти ніхто… Ти ніхто… Ти ніхто… Тиніхто… Віола все-таки не підбігла до нього. Перейшла дорогу і зупинилася. Її аж хитало від ненависті, крізь яку, наче відблиск ліхтаря крізь густий туман, пробилося здивування. Праскін — на зупинці?! Отакої! У нього що, «фольксваген» поламався, а «мерседеса» вкрали? Але й тоді він знайшов би якусь круту тачку, принаймні, викликав би таксі. Цікаво, що могло змусити цього лантуха, напханого по саму зав’язку грошима, стояти ось так біля зупинки і чекати? Кому це вдалося відірвати його тлустий зад від шкіряного сидіння авто і поставити біля цієї обдертої афішної тумби? Та ще й — упасти й не встати! — з журналом у руках!

Хмари повністю огорнули небо, взяли в облогу місто, як ординське військо. Повітря під ними аж загусло. Віола згадала, що не має парасолі, — вранці, коли виходила з дому, була сонячна погода. Але не могла зрушити з місця, відірвати ноги від розплавленого асфальту, відвести погляд від Праскіна. А той, затиснувши журнал під пахвою, вже підносив до вуха мобілку

Ти ніхто… Ти ніхто… Ти ніхто… Тиніхто… Цинічний регіт… Якби я мала зброю…

Віола відчула якийсь поштовх. Гаряча хвиля, наче грозовий розряд, вдарила у потилицю і накрила її з головою. А коли дівчина прийшла до тями, мимо афішної тумби стрілою летіло сріблясте авто. Коли воно зникло за зигзагом вулиці, Праскіна на попередньому місці вже не було. Віола пригледілася. Ні, він не зник, але вже не стояв, а лежав. У лівій його руці тріпотів обривок афіші (мабуть, падаючи, він вхопився за неї), а в правій була затиснута мобілка, що безперервно повторювала перші акорди якоїсь дурнуватої пісеньки. На білосніжній сорочці Праскіна червоніла малесенька цятка — якраз під колір краватки. Як ото буває хусточка в лівій нагрудній кишені — з тієї ж тканини, що й краватка. І раптом Віола зареготала. Голосно і нестримно.

А на зупинці — справжнісінький рейвах. Перелякані люди забули про тролейбус. Хтось кинувся до Праскіна, хтось до таксофона, а хтось оторопіло дивився на чорняву дівчину у бежевих джинсах і відкритій жовто-гарячій блузці, яка не могла вгамувати сміх.

Капітан Бонд (за паспортом Бондаренко, але про це вже мало хто пам’ятав) допалив третю цигарку і сердито загасив недопалок об краєчок керамічної попільниці. Він був спітнілий, стомлений і злий. «З великої хмари малий дощ», — подумав, спостерігаючи за кільцями диму над столом. Капітан затримав цю дівчину і навіть забрав до кабінету, бо сподівався, що вона стане ключиком до миттєвого розкриття злочину. Але її свідчення — коту під хвіст. Нічого суттєвого. Що ж, пора відпускати. Підписав перепустку. Простягнув було її через стіл, але враз передумав — поклав на синю теку з паперами. Інтуїція вперто нашіптувала йому, що крапку в цій двогодинній розмові ставити ще зарано. Якась вона дивна, ця дівчина із зеленувато-карими очима під густою чорною гривкою, що закриває все чоло. Чи то несповна розуму, чи то собі на умі… Він знову ввімкнув диктофон.