Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

— Ну чого ж… Якщо допишеш, то й захистиш. Якщо допишеш… Ти хлопець впертий, — хмикнув Зенько. — А як на сімейному фронті? Ще не розбігся з вільнолюбивою каталонкою?

— Не діждешся! — вигукнув Дмитро. І вже спокійніше: — Лінда також викладає, на математичному, але зараз у декретній відпустці, з малим. А ти тепер де? — запитав, аби щось запитати.

— А-а-а, то у вас уже кіндер є?! Не знав, а то б щось прикупив. Вітаю, вітаю. А я… В основному в іспаномовних країнах. Був у Південній Америці, на Кубі. А далі… Побачимо.

— Усе малюєш?

— Що?! — здивовано округлив очі Зеньо. — А-а-а, ти про це… Ну, буває часом. Але це не головне.

— А що головне?

— Та… Колись поговоримо.

Розмова не клеїлась. Говорити не було про що. Давня сварка стояла між ними, як китайський мур. Вони попрощалися і розійшлися.

«Навіщо ж він мене чекав?» — губився у здогадах Дмитро.

А в понеділок його викликали у деканат.

— Тут лист… — чогось зам’явся декан, нервово поправляючи окуляри на переніссі. — Він без підпису, анонім, значить. Я б його викинув. Але ми мусимо реагувати. Такий порядок. Це ж усе-таки педагогічний інститут, кузня молодих кадрів… Викладачі повинні бути… Сам знаєш, Дмитре Павловичу. Мені… Ми покладали на тебе великі надії. Думали, ти перспективний, захистиш кандидатську… А ти, виходить, за кордон збираєшся… Похвалявся навіть підземний тунель прорити, аби тільки вибратися…

— І як ви собі це уявляєте, Іване Васильовичу? — засміявся Дмитро.

— Що саме?

— Тунель попід Бугом.

— Дурня якась. Тобто, — спохопився декан, — я хотів сказати, річ не в тунелі, а в тому, що радянський викладач готовий його прорити, аби тільки втекти зі своєї країни…

— Але ж я не втікаю.

— Ну, а ці захоплені розмови про відокремлення, самостійництво? Тут так і написано — це в дусі українського буржуазного націоналізму.

Дмитро відчув, як похололо раптом у грудях. Підкоп до Європи попід Бугом — абсурд, звісно. А от націоналізм… Від цього звинувачення не відмиєшся, тут уже ніякі аргументи не подіють. І комусь же потрібна ця брехня… Брехня чи перекручена правда? З пам’яті виплив Зенько, ще той, з довгими патлами під рудим беретом і в штанях-дудочках. Зенько… Барселона… Каталонія, яка бореться за незалежність… Але ж це ще коли було!

Наступного дня анонімку розглядали на партійних зборах. У президії сидів чоловік з непроникним обличчям. «З контори глибокого буріння, — здогадався Дмитро. — Невже все так погано? Але ж це анонімка. Ніхто її не підтвердить. І надворі все-таки не тридцять дев’ятий рік».

Анонімку справді не було кому підтвердити. Але й спростовувати ніхто не взявся. Навпаки, троє колег, які ще вчора запрошували в гості, тепер в дусі енкаведистської трійки почали засуджувати його дивну поведінку. Один, виявляється, запам’ятав, як він купив у «Букіністі» дві книжки Олеся Бердника. «Ну й що, що це фантастика, яка не містить антирадянщини? Але ж автор сидить, а всі його книжки наказано вилучити з бібліотек!» Другий бачив, як він заходив колись на заняття літстудії. «Ні, я сам там не був і не чув, про що вони говорили. Але ж керівника студії невдовзі після того засудили». Третьому здалося дивним, що він дозволив студентам дискутувати про роман Олеся Гончара «Собор». «Навіщо це, якщо книжка сумнівна, розкритикована згори?»

Збори постановили: викладача української літератури Дмитра Латника з роботи звільнити, з інститутської «малосімейки» виселити.

— Щось мені підказує, що наш анонім на цьому не зупиниться, — зітхнув декан, коли Дмитро, приголомшений тим, що сталося, зайшов до нього. — Натякали мені тут, що дуже рукастий той анонім. Я б тобі, Дмитре, от що порадив… Не як декан, а по-батьківськи. Є у мене в одній школі на Поліссі знайомий директор. Чоловік що треба, дехто з наших професорів йому і в підметки не годиться. Так склалося, що застряг він у тій глухомані. Школярів у нього чимало, бо в селі не лінуються народжувати, а вчителів — мало. Перебув би ти там якийсь час, а там, дивись, і перетреться все, забудеться. Повернешся — захистиш дисертацію, знову влаштуєшся в інститут.

Дмитро того вечора довго блукав вулицями міста. Мозок паралізувала думка про Лінду. Що він їй зараз скаже? Що?! Чи поїде вона з ним? Звісно ж, не поїде.

Наступного ж дня приїхала Ліндина мама. Заявила, що сама піде до ректора, в партком, у профком, у міськком, та куди завгодно, але правди доб’ється. Вони не мають права виселяти з гуртожитку жінку з малою дитиною. Тим більш, що за тиждень Лінда має вийти на роботу у тому ж інституті. Її ж ніхто не звільняв! Та краще хай Лінда і тижня не чекає, завтра ж виходить, а вона забере малого до себе.