Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Головне протриматися і протриматися якомога довше, міркував Дмитро. А там, дивись, якась мудра голова щось і винайде. Якісь ліки, якийсь метод… Он скільки відкриттів у галузі медицини відзначено Нобелівською премією. А за Альцгеймера Нобеля точно б таки дали! І тоді б Лінда… Господи, якби все це припинилося…

Спочатку їй на новому місці начебто покращало. Вона ж завжди любила ліс, трави, любила слухати пташині голоси. Казала, що то автентична музика природи. Та клятий Алоїс і не думав відступати. Він тільки причаївся, щоб зробити новий хід.

Третій рік уже Лінда не може відчинити двері. Іноді ніби якесь просвітлення находить і вона точно потрапляє потрібним ключем у потрібну замкову щілину. А наступного дня знову розгублено стоїть біля входу в будиночок. За кілька десятків метрів від обійстя не може знайти дорогу додому. Не пам’ятає ні крихти з того, що було вчора. Не впізнає себе у юній вершниці на картині, яку Дмитро викупив у Зенька, точніше — викрав з виставки, а вже після того заплатив за неї шалені як на той час гроші. Зенько не хотів грошей, вимагав повернути вершницю, грозився навіть до суду подати. Скільки пригод було з тією картиною! Як це все могло зникнути з пам’яті? Зате деякі давні події Лінда бачить з такими деталями, що вони шокують Дмитра. Тиждень тому раптом видала повну назву його дисертації — він почав писати її після того, як пішов з газети і вступив до аспірантури. Сьогодні згадала, як вони п’ять років поспіль збиралися на відпочинок.

— Ти міг би після тієї ночі залишитися у неї, — сказала раптом спокійно, помішуючи ложечкою чай. — Хіба ж я боронила? Хіба я хоч колись неволила тебе?

— У кого? — здивовано перепитав Дмитро.

— У Світлани, лаборантки з вашої кафедри. Вона ж молодша від мене на шість років. Блондинка… Фарбована, правда, але симпатична… У вас в інституті тоді якась пошесть на розлучення була. Аркадій Іванович пішов із сім’ї до своєї двадцятирічної пасії. І Самійлович у п’ятдесят нову сім’ю завів, навіть батьком став. Дідусем і батьком в один рік. А ти повернувся додому. Чому ти повернувся?

Кров шуганула йому до голови. Лінда ніколи навіть не обмовилася, що знає про це. Ніколи! Він вважав, що вона навіть не здогадується. Переконував себе, що саме це незнання того його короткочасного роману робило її життя щасливішим, утримувало рівновагу їхнього сімейного човна. Інакше б… Постдраматичний синдром, як каже Петровський. А що, коли б вона не простила?..

Психолог чортів! Бовдур самовпевнений! «Людина — це «чорна скринька», яку неможливо вивчити». Хто це сказав? Ні, це вже не Петровський. Здається, Скіннер. Звісно ж, Беррес Скіннер у своїй теорії біхевіоризму. А він не погоджувався щодо «чорної скриньки». Сперечався з викладачем до зубів, доказував, що наука всесильна — людину можна розібрати на гвинтики, як машину, і зібрати заново. Розібрати, зібрати… Зібрати і знов розібрати… І вивчити, і пояснити, і навіть скорегувати… А спробуй! На — поясни!

Господи! Що ж вона пережила тоді, тридцять два роки тому, якщо її згасаючий мозок так чіпко тримає це в собі! Забути навіть саму себе — таку юну, таку прекрасну, на летючому вороному коні, у білосніжній сукні, але пам’ятати ту ніч. Ту ніч…

У нього тоді була дисертація. А ще — пари в інституті. А ще — робота над повістю, до якої ніяк не доходили руки, але яка постійно муляла в мозку і просилася на папір. Інколи продовжував підробляти в газеті. У Лінди був тільки Вадик. Хлопчик часто хворів. Лінда забула про все — наукову роботу, яку за Дмитровим же наполяганням розпочала писати, виставки живопису, жодну з яких до того не пропускала, верхову їзду, якою захоплювалася ще зі школи. Іноді Дмитрові здавалося, що вона забула і про нього. Він дивувався: як можна отак взяти і вкласти все те, що було сенсом такого повнокровного і цікавого життя, геть усе до краплини, у дві маленькі долоньки плаксивого вереди? Звісно ж, він також любить Вадика. Не просто любить — обожнює! Це ж син!!! Але відмовитися від усього…

Він так не міг. Мабуть, він не так влаштований. На якийсь час перестав розуміти Лінду з її постійною тривогою і жіночими страхами. Вона ж не розуміла його: як можна сидіти і клацати на друкарській машинці, коли плаче дитина? Дитина, яку вони цілих вісім років чекали!

Світлана його розуміла. Відверто кокетувала, артистично залицялася, на льоту ловила кожне його слово, не скупилася на компліменти і, здається, нічого від нього не хотіла. Принаймні, ніколи й не натякала, що замахнулася б на сім’ю чи претендує на роль дружини. Вона аж два роки прожила в першому шлюбі і всього півроку — в другому. А тоді, як зізналася якось під час вечірки на кафедрі, зробила для себе висновок: прати, готувати, терпіти поруч чиєсь кашляння, чхання і хропіння — це не для неї. Вона шукає чоловіка-свято і сама хоче бути святом для когось.