Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Коли прийшов до тями, почув шурхотіння асфальту — десь біля правого вуха. Спробував підвестися — вдарився головою. «Мене везуть у багажнику автівки», — здогадався.

Його викинули на території Брестської області. Просто жбурнули на узбіччя дороги і поїхали назад.

«Як же їм вдалося перетнути кордон з таким вантажем?» — подумав Кость. І сам собі й відповів: «З ними ж їхній бог — гроші. Мабуть, мають тут своє «вікно». У них тепер скрізь свої вікна і двері».

Костя підібрали двоє літніх білорусів, що проїжджали автівкою. Доправили до лікарні. А за два місяці він уже стояв на Брестському вокзалі — з рубцями на вибритій наголо голові, обвислою, як шнурок, лівою рукою, з милицею під правою. Семеро чоловіків з Ратнівського району, сусіднього з Білоруссю, чекали потяга на Москву — добиралися через Брест на шабашку в Росію. Пристав до них. «Як підранений самотній боцюн до зграї», — подумав сумно.

Споруджувати разом із земляками вілли для «новых русских» не збирався. Та й який з нього зараз робітник? І чи буде він взагалі колись ним? Треба спробувати. Валетові пси не почистили кишені, але того, що було в гаманці, вистачило тільки на цей потяг. А йому треба далі, аж до берегів Ітикиту. Спочатку мав намір попросити грошей у попутників, але передумав: вони й самі — як церковні миші, їдуть у невідомість, щоб сім’ї прогодувати. Хтозна, чи вдасться їм щось заробити, чи не обдурять, не обкрадуть їх ті, на кого вони будуть ішачити, чи взагалі живими-здоровими повернуться додому. Спасибі вже за те, що підгодовували його в дорозі поліським салом та хлібом. Нічого, якось добереться. Де зайцем (не звикати ж!), де автостопом, хтось-таки зглянеться з його милиці — світ не без добрих людей.

Думав, БАМ давно збудовано. Виявилося, цей довгобуд, що розпочався ще тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року, і досі підштовхують уперед. Північномуйський тунель — остання його частина, і він нарешті ось-ось має вибігти зі скелястих гір Бурятії. Нікого з тих, з ким працював після армії, не застав. Люди роз’їхалися по своїх нових домівках. Та й неможливо тут довго залишатися — всі жили надірвеш.

Зрештою, він не на будову їхав. Що йому тут, покаліченому, робити? У лісі, за Чортовим мостом, під кам’янистою скелею, стоїть невеличка лісова хижка. Колись у ній старий шаман буквально заново склав роздроблені кісточки його однополчанина. Вадима скинули з гори зеки, які разом з комсомольцями працювали на БАМі. Він тоді подумки вже похоронив друга. Але сталося чудо. Вадим потім казав, що два рази народжувався — перший на Вінниччині, другий — тут, у Бурятії. Тепер чудо потрібне йому, Костеві.

Хижка стояла на місці. А сивого бурята не було. Замість нього — самотня жінка років сорока. Не донька, не внучка — послідовниця знахаря, в яку переселився його дух. Так вона йому сказала. І він повірив. Бо за рік і мертва рука ожила, і про милицю забув, і головні болі припинилися.

Природа і бурятка лікували покалічене тіло, втихомирювали біль, а з душею хтозна-що творилося. Пам’ять уже не промовляла, а кричала. Заплющить очі — а перед ним Мальва. У білій сукні, з розпростертими руками. Кричить. А що — не чути.

Спочатку, ще у брестській лікарні, він сердився на неї. Страшенно сердився. Лютував. Навіщо вона того вечора прибігла? Навіщо піддалася Валетові? Навіщо йому тепер це інвалідське існування? Навіщо?! Краще б він там помер, ніж жити калікою і уявляти її з Валетом. Від тієї уяви голова розривалася.

У тайговій тиші думки повернули в інший бік. Це ж він у всьому винен. Тільки він! Він скалічив її долю. Треба було послухатися Мальви і тієї ж ночі виїхати з міста. Треба було взагалі не встрягати у бійку — бачив же, з ким має справу. Вона врятувала йому життя. Життя! Такою ціною! А тепер… Хто вона Валетові? Дружина? Коханка? Наложниця? Одна з його «місок»?

Міг би залишитися у хижці назавжди. Міг би. Бурятка, то гаряча і пристрасна, як тигриця, то покірна, мов домашня кицька, намагалася приворожити його до себе. Він інколи піддавався на те ворожіння. Але з темряви випливала Мальва і легенько розводила руками чари чорнокосої жінки, відводила його від неї.

Кость попрощався зі своєю рятівницею і помандрував далі. Кажуть же, що ніщо так не лікує душу, як дорога. Вирішив навідатися на станцію Хані, де проходив армійську службу в статусі будівельника. Все-таки залишив там свій слід. Виявилося, Якутія тепер уже не Якутія, а Республіка Саха, а через Хані після ліквідації управління БАМу проліг кордон двох гілок магістралі, поділених між Східносибірською та Далекосхідною залізницями. Будівельників тут уже не потрібно. А навіщо вони? Селище не знало, що й із набудованим колись житлом робити — новосели не поспішали у цю глухомань. І його там нічого не приваблювало.