Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Але ж Ромчикові очі… Такі ж сірі, із зеленкуватими іскорками. І пшеничний чубчик, як у Мальви… Мальво! Що ж ти… Навіщо ж ти так зі мною?

І тут же спохопився. А ти?.. Ти хіба був святим, коли козакував світами, перетинаючи кордони в усіх напрямках? Козакував… А вона навіщо відпускала? Хоч би раз сказала: «Не їдь! Не відпущу!» Ні, стисне губи, збере валізу… І тільки очі… Тільки очі… Ой не хитруй, Костю! Ти ж добре бачив, що в тих очах. Через те й повертаєшся. Ну що ж, тепер маєш. Принаймні, все стає на свої місця. У Мальви є Ромчик і, мабуть, ще хтось. А тобі, волоцюго неприкаяний, залишається тільки дорога. Нарешті дорога переможе жінку. Нарешті… Не може ж бути вічним це перетягування каната: дорога — жінка, жінка — дорога.

Запитав у молодої мами, яка однією рукою підштовхувала блакитний візок, а в другій тримала важкенький пакет з продуктами, де найближчий магазин з іграшками. «А он там, за рогом, у новому супермаркеті». Знайшов. Вибрав найбільшу машинку і повернувся. Малий подивився на подарунок, поклав його біля крісла і зразу ж забув про нього. Спритно всівся Костеві на руки. Пригорнувся, обхопив за шию, засопів у праве вухо своїм кирпатеньким. Так і заснув. Мальва спробувала забрати його, занести до дитячої кімнати (от чого вона поміняла їхню однокімнатну квартиру), але Ромчик прокинувся, відштовхнув її і ще міцніше вчепився у Костя.

— Ні-і-і!

— Татові треба помитися з дороги, — сказала Мальва.

— Добре, — хутко погодився Ромчик і всівся на підлозі прямо перед ванною кімнатою.

А коли Кость вийшов, схопив його за руку і заглянув у очі.

— А де твоя форма? Капітани далекого плавання ходять у гарних білих піджаках, ну таких, з погонами і золотими ґудзиками — вони кітелями називаються. І ще в них на кашкеті якір. Я знаю. У мене й книжка є. Тітка Рита подарувала.

— Ну… Я її залишив.

— На кораблі? Ти залишив форму на своєму кораблі? — нахмурив бровенята, схожі на два тоненькі колосочки, Ромко. — То ти знов поїдеш?

— До ранку точно не поїде, — відповіла замість Костя Мальва. — Можеш спати спокійно, Ромчику! Добраніч!

— Добраніч! — тяжко зітхнув малий і неохоче почалапав у свою кімнату. Але за мить повернувся. — Хай мене тато проведе.

Кость зайшов у дитячу. Присів на ліжечко. Ромко не відпускав його руку.

— Тепер тебе аж два, — показав пальчиком.

На столику біля ліжечка стояло фото Костя у різьбленій рамочці.

— Експроріював у мене, — усміхнулася Мальва.

— А тебе можна в розвідку посилати — вмієш таємниці берегти. І словом не обмовилася… — сказав з докором, коли залишилися самі.

— Не обмовилася про що? Про обмін квартири? Я подумала: захочеш — знайдеш. А якщо не захочеш… Значить, буде причина, щоб більш не приїжджати.

— Не захочеш… Таке придумала… Ти від мене ніде не заховаєшся. Я не про те. Про малого. Чий він?

— Мій.

— А?..

— А ти поїдеш… Ти ж поїдеш? І він тебе буде чекати. Дуже-дуже… І вірити буде, що в нього є тато. Знаєш, це дуже важливо — вірити. Чекати, правда, важче, але якщо віриш…

— Мальво! Не прикидайся! Звідки… він тут узявся?

— Ти що, й досі нічого не зрозумів? З дитбудинку, Костю, з дитбудинку!

— Хм… А так на тебе схожий…

— Вибір у наших притулках, Костику, великий. Одна жінка взяла минулого року дівчинку. Знаєш, де вони обоє зараз?

— Звідки?

— І ніхто не знає. Мусіли переїжджати в інше місто. Не оцінили знайомі Миросиного материнського пориву, таке придумали… Нібито вона зреклася своєї дитини при народженні, віддала її в сиротинець, а потім, мовляв, замучила совість зозулю-гуляку, от і забрала своє дитя назад. «А воно ж, людоньки добрії, — копія мамина, копія!» Людям аби поговорити. А ті, хто йде на це… Кожен намагається свою «другу серію» знайти. Це нормально.

Він запалив цигарку.

— Не можна! — скрикнула Мальва. — У Ромчика алергія на дим.

Мовчки вийшов на балкон. Зорі — як іскри з велетенського багаття, розпаленого вічним подорожнім: спалахують, пульсують, падають донизу. Серпень, метеорний дощ. Великий Віз повернув дишло прямо на Костя і завис над самим будинком чотирма колесами, ніби спокушає: сідай, чоловіче, і гайда хутчіше в дорогу, там все простіше.

…Дорога… Ґрунтівка з вибоїнами… Віз, вантажений сіном, аж скрипить під його ваготою… Хлопчик, чорнявий, як жучок, причаївся на самому вершечку тієї рухомої трав’яної піраміди, прислухається до скрипіння, а тоді повертається до мами.

— Мамо, а де мій тато?

— Далеко, Костю.