Таня Малярчук - Забуття

Кардинал Інніцер придумав доручити везти скрині вантажними автомобілями, що належали віденській архидієцезії. Він казав о. Горникевичу, що ці автомобілі, помальовані на такий самий колір, вже довший час перевозять кожного дня поживу для дітей у місті, яким у той спосіб допомагає архидієцезія харчами, маючи у Відні кількадесят харчових пунктів. Кардинал казав також, що патрулі вже освоїлись з цими автомобілями і рідко коли їх спиняють та перевіряють. В цьому він бачив добру можливість для щасливого перевезення скринь з архівом.

Операція пройшла успішно. Ніхто не зрадив таємниці. Після цього о. Горникевичу довелося втікати з Відня, бо слідчі НКВД грозили йому арештом, якщо він не даватиме їм бажану інформацію. Кардинал Інніцер примістив його в одному з манастирів у Горішній Австрії біля містечка Травнштайну. Я жив як скиталець недалеко від цього монастиря і це дало мені можливість часто відвідувати о. Горникевича.

Моя дотеперішня розповідь про долю й оддисею архіву Липинського у великій мірі основується на інформації, отриманій від о. Горникевича. Від нього я дістав адресу його брата, о. проф. Теофіла Горникевича, який жив постійно у Відні і був втаємничений у всі справи архіву. Це виявилось вирішальним чинником у пізнішому рятуванні архіву.

Мій зв’язок з о. проф. Теофілем Горникевичем був наладнаний кілька місяців після його переселення у 1949 році до Ню Йорку, а згодом у 1953 році до Філадельфії.

Мене мучила думка, що кожний втрачений день загрожує захопленням енкаведистами архіву. На новому місці поселення, у цілком нових обставинах, я почував себе безрадним, а проте днями й ночами придумував способи зрушити з місця справу архіву. Прийшло мені на думку шукати зв’язку з якимось університетським або приватним американським архівом.

На весні 1950 року я зайшов разом з д-ром Остапом Котиком-Степановичем до професора Колюмбійського університету Филипа Мовзлі. Мій супутник знав його з Праги. Вислухавши мою інформацію про сучасне положення архіву Липинського і мою сугестію, чи не міг би Колюмбійський університет купити чи в інший спосіб перейняти архів від Державного архіву за посередництвом американського представника у Відні — проф. Мовзлі був видимо зацікавлений тією справою, але просив два тижні часу, щоб він міг порозумітись зі своїми університетськими чинниками.

Вислід розмов проф. Мовзлі з цими чинниками в основі був позитивний, але поставлена була вимога, щоби хоч одна з найповажніших українських громадських установ або філядельфійський Митрополит склали на письмі заяву, якою вони погоджуються, щоби Колюмбійський університет перебрав на власність архів В’ячеслава Липинського. Таку заяву погодився дати Дмитро Геличин і Слободян від імені Українського Народного Союзу тоді, як справа рятунку архіву Липинського дозріє до реалізації.

Багато корисного для цієї справи зробив Колюмбійський університет, але все застрягло на рішучій відмові директора Державного архіву продати чи передати будь-кому архів Липинського, бо його передав до Державного архіву кардинал Інніцер, як депозит Митрополита Шептицького.

Поки ця справа вияснилась, пройшло безрезультатно сім місяців.

При такому стані справ, залишилася тільки можливість дістати згоду директора Державного архіву на повне мікрофільмування архіву Липинського на наші кошти. Це міг виконати тільки о. Теофіл, який мав зв’язки з впливовими колами у Відні, зокрема користувався довір’ям кардинала Інніцера, який в свою чергу міг допомогти.

Взявшись за здійснення такої думки, треба було мати на увазі збереження особистої безпеки о. Теофіла, неналаднаність і непевність нормального поштового зв’язку, використовування тільки нагод безпосередньої передачі листів довіреними особами, трудність з передачами грошей, потрібних на оплату мікрофільмування і т. п.

Усі ці труднощі ускладнювали, відтягали і сповільнювали здійснення плянів.

Врешті трапилась добра нагода в зв’язку з виїздом о.Володимира Ґавліче з Ню Йорку до Відня (через Рим), де він був передбачений як парох (настоятель) парафії св. Варвари.

Ним був мною переданий особистий лист до о. Теофіла. Пришилось довго чекати на поворот о. Ґавліче, а разом з тим на відповідь о. Теофіла. Це сталося в літі 1952 року. Відповідь о. Теофіла була позитивна. Директор Державного архіву пообіцяв йому можливість змікрофільмувати архів Липинського. Я мусів переслати о. Теофілові 1,500 долярів на початок тієї роботи. Треба було знову чекати на добру нагоду. Несподівана допомога в цій справі прийшла від Митрополита Константина Богачевського у Філядельфії, який погодився передати до рук о. Теофіла гроші, використовуючи для цього свої зв’язки з Вашінгтонською Нунціятурою. Гроші зібрав невеликий гурток ідейних однодумців Липинського у Філядельфії, уникаючи будь-якого розголосу. Було це в січні 1953 року.