Таня Малярчук - Забуття

Липинський саме підходив до головних дверей, коли назустріч вибігли четверо студентів із кріслом у руках. Так, на кріслі, немов якогось фараона на золотому престолі, вони мали підняти Липинського нагору.

Той завмер. У грудях знову стислося і хруснуло, як колись у мить падіння з коня на дядькових перегонах. Безсилля власного тіла раптом стало для нього самого нездоланним тягарем і посміховищем одночасно. Прокляттям. Тюрмою, з якої неможливо вибратися. Липинський розвернувся і пішов геть — лекція тоді так і не відбулася.

А у 28-му він сам почав називати себе калікою, іноді — калікою в пустелі. Берлінські лікарі наказали терміново повертатися в гори, і пацієнт ледь живий виїхав назад до Австрії. Його будиночок у Райхенау вже був зайнятий («Велика помилка сталася, що мене звідти рушено»), а іншого за доступною ціною в тій місцевості не знайшлося. Довелося шукати, де дешевше, — в Штирії. Ці пошуки зайняли багато місяців, протягом яких Липинський пережив сильний криз і був переконаний, що помирає. Фін Юлі, як колись Казимира, тримала його за руку, витирала піт з чола, а вірний пес Ципріянович читав уголос давніші листи найближчих друзів. Наприклад, Осипа Назарука, який тим часом уже повернувся до Львова і став головним редактором релігійної газети «Нова Зоря».

— «Ви, поважний і дорогий пане После, — читав Ципріянович, — взагалі недооцінюєте сили “пропаганди”, якою Москва вже другий раз повалила нашу державність, а міліардер Вріґлей призвичаїв цілий народ, сто мільйонів, жувати гуму в Америці! Се факти, з якими треба рахуватися».

Липинський усміхався крізь гарячковий дурман і велів секретареві надіслати до Львова поштівку з вітаннями. Від дружби з Назаруком його неодноразово відмовляли, але Липинський любив таких людей — енергійних і нестерпно відвертих, яким був сам.

Врешті на гроші заможного мецената з Канади і завдяки допомозі братів він придбав у глухомані поблизу Ґраца напівзруйновану хатину, назвавши її Sterbehaus — «домик на смерть». З усіх ліків допомагав лише «Дікодід» — дериват опію, у півтора рази сильніший за морфін.

«Мої брати — Станіслав і Володимир — які вважають себе поляками, купили мені, українцеві, ограбленому українцями, цей домик, щоб я на чужині принаймні не в чужій хаті помер… Їхати до мене треба спершу з Відня до Ґрацу (Graz), а тоді залізницею до станції Lieboch. Там Вас зустріне п. Ципріянович і поможе добратися до хати. Напишіть, чи любите і можете ходити. Від станції сюди, в Badegg, коло двох кілометрів. Інакше вишлеться «фіра», бо тут велика глуш і фіакрів нема».

Домик був одноповерховий, з невеликою терасою, яку домогосподарка заставила квітами в горщиках. Одне крило займав Липинський: спальня служила одночасно і спальнею, і кабінетом. Посередині стояв робочий стіл, який, втім, все частіше слугував домочадцям за обідній. В іншому крилі меншу кімнату займала Фін Юлі, а кімнату для гостей, зовсім крихітну — Ципріянович. Коли приїздили гості, секретар мусив вибиратися на сіно під домом, якщо було тепло, а якщо холодно — до кімнати Фін Юлі. Кухня містилася у коридорі посередині.

Прокидався Липинський дуже рано, випивав чаю, який, коли міг, готував собі сам в електричному чайнику (подарунок на сорокап’ятиліття від Ципріяновича), і брався до письмової роботи. Ніхто не мав права його потурбувати. Пишучи листи, Липинський говорив сам до себе, іноді щось спересердя вигукував, дратувався, бо все більше розумів, яким мав бути світ і як у ньому мають жити люди, але світ і люди чомусь, мовби навмисне, робили все навпаки.

Найбільше опирався улюблений «ученик» Липинського Осип Назарук. Він вміщував у газету, яку редагував, статті людей, на думку учителя, абсолютно цього негідних. В одному з різких листів Липинський спересердя припустив, що таку поведінку можна пояснити винятково матеріальною вигодою. Про Назарука неодноразово подейкували, що він ласий до легких грошей, бо дуже боїться вмерти з голоду.

Солодкаво-улесливий колись, що завжди чудово порався з різкою манерою спілкування Липинського, Назарук несподівано ошкірив зуби і вкусив так боляче, як ніхто не сподівався.

— Звинувачуючи мене у хапчивості, — сказав він людям, які все слово в слово донесли адресатові, — пан поважний посол забуває, що сам одержав від Галицького уряду багато років тому з моїх рук коло двісті долярів, але обіцяної історії України для шкіл так і не написав. Я це кажу і це правда. Можете на мене посилатися.