Таня Малярчук - Забуття

Вони запаслися некрологами і, як комодські дракони, чекали неподалік, доки вкушена антилопа сама не впаде від отрути, запущеної в організм разом зі слиною.

«Щоб Ви не сміли, — остеріг їх Липинський, — цитувати мої твори як мотто до Ваших бюлетенів. Щоб Ви не сміли покликуватись на мене, як Вашого ідеолога, бо я Вашим ідеологом не єсть. А коли б Ви цих умов не виконали, я знайду спосіб припинити Ваші політичні подлості… Більше ні в яку полеміку з Вами вступати не буду».

Його Україна вмерла. Все, що в Липинського залишилося, — це гнів і гордість. І ще, може, орпінґтонські кури.

Остання фотокартка — жовтень 1930-го. Липинський сидить на стільчику під своїм домиком, одягнений, немов до чийогось візиту, а не просто в домашній халат, як звичайно. Штани і легке пальто, на голові трохи завеликий полотняний картуз. Усе на Липинському трохи завелике, бо його тіла залишилося зовсім мало, а незабаром воно зникне взагалі.

За кутом падіння тіней на фотокартці — день видався дуже сонячний — можна припустити, що це десь п’ята-шоста вечора. Голова Липинського опущена, він повністю поглинутий своєю справою і не зважає на фотографічні експерименти Ципріяновича. Навколо його стільчика сумирно пощипує травичку десяток курей (фотокартка чорно-біла, але я знаю, що орпінґтонські кури — чорні та яскраво-помаранчеві). Одна курка вискочила господареві на коліна. Липинський годує її з долоні. Спалах.

За його спиною високий ґанок з терасою, де, опершись ліктями на перила, стоїть жінка у білій сорочці. Рукава засукані, обличчя розпізнати важко, мабуть, домогосподарка Фін Юлі. Чомусь здається, що вона усміхається, можливо, навіть щось каже Липинському, але я не чую. Жоден звук не проб’ється крізь щільно задраєні люки сюди, на інший берег пам’яті.

Чи можна вбити час? Знищити, ніби його, такого, ніколи не було? Чи можна затушувати час вуглинкою, щоб жодне обличчя не дай боже не виринуло з пітьми? Розрити могили? Вирізати потрібні кадри з кіноплівки і склеїти краї?

Коли ми з батьками їхали автомобілем у село провідати діда Бомчика чи бабу Соню — вони жили поруч, я була ще зовсім малою, — то завжди по дорозі минали дивовижну металеву конструкцію, обнесену дротом і попереджувальними табличками з намальованим черепом. На її вершечку були прикріплені тарілки-локатори, з яких стирчали направлені в різні боки антени. Я чомусь думала, що то космічна станція, і з її допомогою людство готується прийняти вітання далеких галактик. Дуже пишалася тим, що визначна подія відбудеться на в’їзді у наше село. Аж доки батько не пояснив, що призначення «тарілок» — забезпечувати тропосферний державний зв’язок на випадок атомної війни. В мирний час вони мали глушити ворожі радіохвилі. Щоб неможливо було ненароком підслухати заборонені закордонні радіостанції. Щоб час, вирізаний з кіноплівки, не прослизнув назад у формі звуку, не ожив, здобувши голос.

У Липинського був тенор, він гарно співав. Іноді, коли щось йшло не так, міг зірватися на вереск, але швидко себе опановував. Хоч зерно в його долоні скінчилося, курка все одно не злітала з колін. Ледь підвела догори пласку голову, навіть не догори, а вбік, як то кури вміють, і одним оком стежила за кожним рухом господаря. Її погляд похмурий — так на Липинського могла б дивитися незабарна смерть.

Кожну свою курку він розпізнавав з вигляду, знав, скільки яка важить і як добре несеться. Іншого способу заробити на прожиття Липинський не вигадав. Його політична і письмова діяльність припинилася, листування обмежилося кількома іменами, новини доходили тільки з газетних шпальт. Економічна криза у США якраз досягла свого піку:

«Тисячі безпритульних котів і собак волочаться вулицями, бо їх вигнали з дому ті, що самі не мають що їсти».

У Радянському Союзі розпочалися масові репресії:

«В Харкові большевики провели арешти серед українців. Лиш останніми днями арештовано поверх сотку людей. Арештованих обвинувачують у змові проголосити самостійну Україну при допомозі незадоволених частин червоної армії в Україні».

Польщу поглинули знущання поліції над українським населенням Галичини, так звана пацифікація, «ляцькі звірства»:

«Б’ють у варварський спосіб людий, головно свідоміших українців, членів сільських установ та громадських рад, гімназистів та студентів».

«В’язниці переповнені українцями».

«В багатьох випадках люди після побиття мають поламані кости, ноги, руки чи борються зі смертю».