Таня Малярчук - Забуття

Я видихнула і гарячково намагалася вдихнути, але не могла. Притулилася до стіни і безпомічно опустилася на коліна. Чоловіка вже ніде не було — мабуть, сів у таксі.

— Тобі погано? — почула я голос над собою. Це була товстелезна сусідка з будинку навпроти. Її маленький білий волохатий песик підбіг і лизнув мене в обличчя.

— Допоможіть повернутися в квартиру, будь ласка, — прошепотіла я.

Жінка взяла мене попід руки і допомогла підвестися.

— Може, викликати швидку? — спитала вона, мені навіть здалося, що стурбовано.

— Так, викличте швидку. Мені дуже погано. Я дуже хвора.

На нього стало боляче дивитися. Це місто вічних вітрів тепер перетворилося на місто вічної мерзлоти. Здавалося, що війна висмоктала з його тіла все життя, все тепло, залишивши лише хітиновий покрив, як від давно загиблої комахи. Розкішні віденські палаци стриміли серед злиднів і жалоби, як ті боввани — німі свідки минулої розкоші. Здалека вздовж Рінґу проглядалися зелені колісниці на дахах урядових споруд — немов порослі мохом хрести на захаращених, занедбаних цвинтарях. Хто і чого на цих цвинтарях лежить, вже давно забуто. Зникли голубі, як небо, мундири, зникла безтурботна елегантна юрба, перехожі, бідно вдягнені, із заклопотаним виглядом, швидко минали повз. У місті мерзли і голодували всі, навіть тварини в цісарському зоопарку. Вино і вода — два всім доступні продукти. Вугілля і хліб перетворилися на золото. За них віденські ґаздині були готові продати тіло і душу. Їхні чоловіки або загинули, або скалічіли і без рук, без ніг жебракували попід костьолами. Якщо вулицею йшов здоровий, значить, або гохштаплєр — пройдисвіт і шахрай, або ж якийсь емігрант. Останніх назбиралося тепер у Відні, як стічних вод у Дунаї.

А ще кілька років тому у місцевих каварнях писали, пили, дискутували і ліниво чекали наближення нових часів письменники і філософи, художники й архітектори, психологи і композитори — увесь цвіт величної цісарської епохи. Тут сиділи Ґеорґ Тракль і Оскар Кокошка, Еґон Шіле й Артур Шніцлер, Ґустав Клімт і Отто Ваґнер, Йозеф Рот і Гуґо фон Гофмансталь. Зиґмунд Фройд викурював у каварні «Central» свої двадцять щоденних сигар. Лев Троцький грав тут у шахи. Каварні вказували як свою зворотну поштову адресу. Тут жили і творили. А коли часи, яких всі так чекали, нарешті настали, то ті, що чекали найбільше, були першими, хто їх не пережив.

Поет і наркоман Тракль, не змігши забути нелюдську бійню під українським містечком Городок, у листопаді 1914-го прийняв смертельну дозу кокаїну. Художник Оскар Кокошка отримав під Луцьком кулю в голову, вижив, але до Відня більше не повернувся. У 1918-му з різницею в кілька місяців померли художники Клімт і Шіле: другий, ще зовсім молодий, від нищівної епідемії іспанки.

Віденські каварні раптово спорожніли. Тут з’явилися вільні столики, і за них безцеремонно повсідалися зайди і чужинці. Всі ті, кого вигребло потужною хвилею війни з дна великої імперії на поверхню її руїни. Українці, наприклад. Хто про них ще кілька років тому взагалі щось знав?

Начальник віденської поліції Йоганн Шобер сумлінно рапортував графові Буріану, міністрові закордонних справ Австро-Угорщини, про прибуття української дипломатичної місії та її осідку в готелі «Брістоль». Граф Буріан не вірив в Україну, але пополудні 5 липня 1918 року зустрівся з посланником новоствореної Української Держави В’ячеславом Липинським і прийняв з його рук вірчу грамоту.

— Як ситуація на східному фронті? — запитав він хирлявого гостя, хоча сам чудово знав останні новини від свого посла в Києві, графа Форґача. Війна закінчувалася і кожна держава, ратифікуючи мирні угоди, намагалася виторгувати у світової спільноти якнайбільше. Українська місія на переговорах у Брест-Литовську наполягла на поділі Галичини і приєднанні східної її частини з переважним українським населенням до складу України. Був підписаний відповідний договір. Але граф Буріан не поспішав його виконувати, бо вже пообіцяв Східну Галичину полякам (невдовзі оригінал договору буде таємно спалено у Берліні, а посланник Липинський даремно куди тільки зможе надсилатиме офіційні ноти протесту).

— Чекаємо, вельможний пане Міністре, на ратифікацію мирного договору, — твердо заговорив Липинський. — У питанні поділу Галичини стоїмо на принциповій позиції. Її східна частина повинна відійти до України.

Така прямота роздратувала графа Буріана.