Таня Малярчук - Забуття

Навіщо я взагалі є?

Питання без відповідей поверталися туди, звідки прийшли: у цілковите ніщо мого існування.

Я уявляла, як ще донедавна перспективний історик і публіцист, добропорядний сім’янин і люблячий батько, в найгарячіші роки війни всіма покинутий і забутий, безцільно блукав полтавськими околицями. У Полтаві офіцер запасу В’ячеслав Липинський опікувався кінним резервом. Білі тумани, які він, здавалося б, давно переміг, знову накрили його з головою. На Протопопівському бульварі він сотні разів перечіпався поглядом об погруддя Іванові Котляревському, те, що у 1903-му наробило серед українського громадянства стільки шуму. Тепер погруддя видавалося звичайним німим шматком металу, встановленим невідомо де, невідомо ким і невідомо навіщо.

Навіщо він, Липинський, узагалі був?

Температура тіла місяцями трималася підвищеною. Хвороба почала висушувати Липинського зсередини. «День біжу, три лежу», — писав він у вірній нагрудній книжечці, сторінки якої все частіше залишалися порожніми. Щоб остаточно врегулювати сімейне життя, Липинський передав дружині до Кракова листа, в якому звільняв її від будь-яких подружніх обов’язків перед собою і по закінченні війни, якщо доживе, пропонував офіційно розлучитися. В листі він наголошував, що від доньки в жодному разі не відмовляється, і обіцяв зробити все належне батькові, щоб Єва ні в чому не терпіла нужди. Казимира, як завжди, не відповіла. Можливо, її відповідь просто загубилася у вихорі військових подій. Один такий лист шукав адресата більше року і надійшов, коли вже було занадто пізно.

«Де ти, сину?» — запитувала Клара Ліпінська, одночасно повідомляючи, що їм із батьком довелося евакуюватись із затурцівського родинного маєтку до Житомира, а вже наступного дня після втечі будинок під знаменитими білими колонами лежав зруйнований. Казімєж Ліпінський, шляхтич з герба Бродзіч, не зміг цього пережити і помер у віці сімдесяти одного року від раптової зупинки серця.

Липинський, як тільки отримав листа, попросився у відпустку і поспіхом вирушив на Волинь. Знайшов Клару в крихітній житомирській квартирі, змарнілу, подібну до сивоволосого привида. Вона довго плакала, бо вже не сподівалася побачити сина живим.

— Я не знаю, чи радію з того, що вижив, — чесно зізнався Липинський за скромним обідом. — Не полишає відчуття, що моє життя теж уже закінчено.

— Ти не маєш права на подібні слова! — вигукнула Клара. — Бажати собі смерті непрощенний гріх.

Липинський мовчав.

— У тебе є донька, врешті, подумай про неї.

— Що є, що нема. Я не беру участі в її вихованні, ніколи не бачу, навіть не пам’ятаю, як вона виглядає, — тут Липинський лукавив, бо забути зачаєне пташине личко у себе на руках він ніколи не зміг би.

— А що твоя Україна? Американський президент Вілсон обіцяє право невільних народів на самовизначення. Незабаром може випасти добрий шанс.

— Відколи тебе цікавить Україна?

Клара подала синові його улюблений липовий чай і зауважила, що рум’янець на його щоках дуже нездоровий. Туберкульозники часто такі рум’яні.

— Перемерз на переправі, — відповів Липинський, — ніяк не можу оговтатись.

Молодший брат Станіслав снував плани відбудови зруйнованої садиби, щоб по закінченні війни займатися в Затурцях селекцією картоплі та пшениці.

— Так-так, відбудовуй, я вже маю свій маєток.

У ньому, щоправда, Липинський не був з липня 1914-го, тільки іноді отримував короткі, написані кимсь іншим цидулки від неграмотного сторожа Левка Зануди. Той лаконічно сповіщав, що на Уманщині спокійно, поля засіяли — пшеничка колоситься — урожай зібрали, будиночок чекає свого господаря. Однак їхати туди господар не поспішав.

— Ми з батьком завжди гордилися тобою, — сказала Клара Ліпінська синові на прощання.

— Ви називали мене дурисвітом.

— Дурисвітами теж гордяться, часом навіть більше.

Це була їхня остання зустріч.

На службу Липинський повертався у переповненому вагоні. Всюди в проходах і навіть на даху потяга сиділи військові, переважно дезертири, які зі зброєю в руках залишали фронт і тікали додому. Коли поїзд занадто розганявся чи робив крутий поворот, хтось на даху неодмінно втрачав рівновагу і беззвучно падав на колії, нікого своєю смертю не дивуючи.

— Ви чули?! — збуджено вигукували пасажири, що зуміли втиснутися до потяга на миргородській станції. — У Петрограді революція! Цар зрікся престолу!

Здійнявся немислимий ґвалт.