Таня Малярчук - Забуття

— Треба негайно їхати до лікаря!

Я підвелася, ніби нічого не сталося, тільки неймовірна слабкість у всьому тілі підтверджувала, що напад не був витвором моєї уяви.

— Та вже все добре.

— Нічого подібного. Ми їдемо в лікарню, — чоловік узяв із нашої схованки у книжці гроші на хабарі медикам. — Накинь якийсь светр.

Я незворушно дивилась у вікно. Білий волохатий песик з дому навпроти так і не з’явився. Де він? Чому його немає, коли так треба?

— Я чекаю! — чоловік втрачав терпіння. — Треба обов’язково показатися фахівцеві.

Він вхопив мене за руку і не сильно, але наполегливо потяг до дверей. Я пручалася, хотіла кричати: «Вони от-от прийдуть і принесуть пампушки!». Чоловік не зрозумів би, я ніколи не розповідала йому бабину історію. Ближче до дверей серце знову почало підступати до горла.

— Ну в чому справа?! Невже тобі зовсім начхати на власне здоров’я?

Я вирвала руку і повернулась у вітальню до відра і швабри. Хотіла набрати чистої води і перемити наново. Дати більше ефірної олії, вилити цілу пляшечку. Кілька хвилин чоловік ображено за всім спостерігав. Нарешті спитав:

— Ти можеш мені сказати, що насправді сталося?

У вікні навпроти замайоріла байдужа мордочка білого волохатого песика — мого товариша по нещастю. Тепер ми обоє стали в’язнями великих архітектурних форм і світ бачитимемо тільки з брудних вікон власних помешкань.

— Сталося те, що я більше ніколи не вийду надвір, — сказала я.

Чоловік завмер. Він не знав, чи я жартую, чи говорю правду.

Але я не жартувала. Мені нарешті було спокійно. Шваброю вперед-назад, вправо-вліво.

Світ циклопів — який він? Що Липинський відчув, коли зустрів свого першого одноокого? Чи зрозумів він відразу, що це містифікація, хвороба розуму, що з одноокими людьми насправді все гаразд, а негаразд із ним, тим, що дивиться? Чи збагнув він, людина старої епохи, що надходять нові часи, в яких більше не існуватиме переможної ходи сильних і здорових під жвавий брязкіт лискучої зброї, а тільки такі розрізнені і самотні, з острахом кинуті погляди божевільців в абсолютній тиші? Більше не можна буде знати наперед, що побачиш, коли дивитимешся. Свідомість розкрила свої темні невідомі сторони, і демони, які зачаїлися там від моменту сотворення, нарешті вирвалися назовні. Світ перестав бути місцем, де можна було бути впевненим у собі, і жах, вивільнений новою істиною, охопив Липинського так само, як сто років потому охопив мене. Він мав екзистенційну природу й одночасно тілесну, бо нагромаджувався в грудях, в якомусь невидимому для рентгенівських променів центрі, керуючи звідти тілом і розумом, немов набитою ганчірками лялькою. Жах став повноцінним органом тіла, але залишався невидимим, щоб його не можна було вирізати скальпелем. Я перестала виходити надвір, коли дізналася, що теж ним володію.

Почала стояти на голові.

Одна знайома лікарка сказала, що іноді корисно побачити речі під іншим кутом зору, особливо — догори дриґом.

Коли я ставала на голову, увесь тягар тіла переходив на плечі, шию і череп, я напружувалася так, що нічого навколо не встигала роздивитись. Я точно усвідомлювала, що перевернутий світ — інакший, геть інший, але який саме, помітити не встигала. Ріки крові в мені із сильним опором спершу сповільнювали плин, потім неохоче, мало не з рипом спинялися і нарешті під дією земного тяжіння розверталися і текли в протилежний бік. При цьому голова та — особливо — очі несамовито пульсували, у вухах гуло. Я витримувала кількадесят секунд, а тоді м’яко спадала на подушечки великих пальців на ногах і ще мить лежала долілиць, підібгавши коліна. Мені було лячно знову повертатися у звичне вертикальне положення. Можливо, звичного положення взагалі ніколи не існувало. Більше ні в чому не можна було бути впевненим.

— У моїх грудях розгорілася Перша світова війна, — сміючись говорила я чоловікові, який нічого не розумів і моє затворництво сприйняв за дуже тривожний знак. Він усіляко вмовляв мене вийти погуляти, подихати свіжим повітрям, на що я відповідала, що чудово можу подихати і через вікно. Насправді чудово подихати не вдавалося, бо саме дихання перетворилося на справжню каторгу.

— Дихай глибоко, вдих-видих, — велів чоловік, щоб полегшити мої страждання, бо чомусь вважав, що глибока ритмічна робота легенями розслабляє і взагалі корисна. Це неправда. Як тільки я намагалася керувати процесом дихання, особливо його глибиною, жах не змогти вдихнути чергову порцію повітря ставав гігантським, просто-таки всеохопним. Здавалося, що я забула, як дихати, розучилася, втратила здатність і, видихаючи, прирікаю себе на повільну судомну смерть від браку кисню.