Таня Малярчук - Забуття

Тоді песика на звичному місці не було. Весняний вітер рвучко залетів до кімнати, але у футболці з коротким рукавом я зовсім не змерзла, ніби органи чуття хтось вимкнув. Я машинально взялася мити підлоги. Вода скрапувала з ганчірки на паркет. У воду я додала лимонної ефірної олії, але жодного запаху не вловила. Світ звузився до розмірів мого тіла, поза ним більше нічого не існувало. Всі шлюзи, через які мав би відбуватися контакт із довколишнім, наглухо зачинилися. Я здалася сама собі опудалом, яке все ж могло рухатися, немов живе. Зачиненою, ув’язненою, обмеженою власним тілом. «Як несходимою тюрмою іду собою». Почала мити з дальнього правого кутка кімнати.

«Що ти миєш, ніби три дні не їла!» — вигукувала баба Соня, спостерігаючи за тим, як я малою виконувала її детальні настанови. Іноді вона вихоплювала швабру в мене з рук, щоб ще раз, всоте, показати, як правильно. Кожною свіжосполоканою ганчіркою треба було захоплювати останню третину помитого, щоб витерти розводи бруду з попередньої сесії миття.

«Не бійся швабри! Додай більше сили!»

Сама баба Соня була дуже сильною. У шістдесят років вона могла пронести на плечах стокілограмовий мішок пшениці метрів на тридцять. Я не знаю, як їй це вдавалося. Той мішок я не могла б навіть зрушити з місця. Мої батьки теж. Лише неймовірна вроджена сила врятувала бабу Соню від передчасної смерті.

Вона, наприклад, мусила померти ще тоді, коли лущила каменюкою сливові кісточки. Або тоді, коли по пам’яті знайшла дорогу додому. Її друг уже був загубився.

«Шансів, що він живий, уже практично немає, — сказала вона якось у вісімдесят. — Він був старший за мене». Увесь попередній час баба Соня уявляла, як друг благополучно десь собі поживає, що він щасливо перебув голод і називався Роман, виріс, одружився, завів дітей, не загинув у Другу світову.

— Чи Віктор було його ім’я?

— Ні, Віктором називався син молочника, в якого ви працювали наймичкою.

Баба Соня недовірливо зважувала мої слова.

— А, так, — врешті казала вона невпевнено.

Дорогу додому вона знайшла випадково. Якийсь чоловік на базарі впізнав малу жебрачку і довів до роздоріжжя, за яким починалися городи Сониного батька. Мій прадід мав велике господарство, ставок із рибою і дві довжеленні стодоли з сіном. Баба Соня скупалася, як вона це робила раніше. Тепер ставок майже повністю заріс очеретом, і дівчинка мало не втопилася, заплутавшись у корінні. Стодоли теж стояли порожні, їхня хата зате була свіжопобілена, двері відчинені навстіж. Баба Соня радісно забігла всередину, але нікого знайомого там не зустріла. Світлу кімнату хтось заставив стелажами з господарськими товарами для членів комуністичної партії. Тепер це була крамниця для обраних. За прилавком порався літній чоловік у робі. Баба Соня притулилася до стіни спиною, сиділа тихо, як мишка.

На цьому місці розповіді я теж завжди розплакувалася. Вираз обличчя продавця був привітний і співчутливий. Він підійшов до баби Соні, і та ще більше притислася до стіни, ніби хотіла врости, вмуруватися в неї назавжди. Іноді кімната була порожньою, іноді в черзі стояли кілька сусідів, новоспечених комуністів, вони стискали в руках рятівні талони на хліб.

Хтось спокійно зауважив: «Ця дівчинка колись тут жила».

Можливо, тоді ж прозвучало й прізвище бабиного батька, бо це логічно, якби, впізнавши дівчинку, хтось назвав прізвище цілої родини. Наприклад: «Це донька Такого-то, вони тут колись жили». Але баба Соня ніколи не могла пригадати більше, ніж я описую. Її батько назавжди залишився безіменним. І вона сама завжди була безіменна, просто «тамта», «звідтам», силачка Соня. Викинуте з гнізда голубине яйце, яке чудом не розбилося.

Чоловік у робі відрізав їй півбуханки білого батона і випровадив надвір. Здається, навіть погладив по голівці. Здається, йому справді було її шкода. Силачка разок відкусила, а решту скарбу заховала в пазуху. Йшла кудись, не знала куди, але опинилася на цвинтарі, де була могила її матері. Тої, яка дуже добре співала і померла, коли бабі Соні виповнилося вісім місяців. За одними розповідями, могилу вкривала могильна плита, за іншими — нічого, просто насип голої землі і залізний хрест. Неподалік санітарна служба копала велику яму, в яку скидали зібраних по околицях померлих від голоду.

Баба Соня лягла на плиту (чи голу землю) долілиць і, здається, дуже сильно кричала. Її не чіпали, бо той, хто ще мав силу кричати, санітарів не цікавив. Баба Соня так кричала, що назавжди зірвала собі голос, який мусив бути таким самим гарним, як і материн. Відтоді вона говорила тихо, майже нечутно, швидше хрипіла, як старі дерев’яні двері. Малою я боялася її голосу.