Таня Малярчук - Забуття

— Хіба ви колись бачили монголо-татар, мій друже? — півжартома запитував Липинський.

— Не бачив, але десь так їх собі завжди уявляв.

Гості голосно реготали, з одягу мали на собі деколи по дві норкові шуби, у торбах дзенькотіло прихоплене з України столове срібло, на жіночих шиях і пишних грудях важніли по кілька золотих ланцюжків з величезними золотими хрестами. Тривало «велике переселення народів», масовий «ісход» української демократії закордон.

Прибульці поводились у голодному Відні, як великі сеньйори, тринькаючи по готелях і рестораціях державні гроші і забавляючись так, що українців почали вважати за якусь багату націю, десь таку багату, як американці, але значно менш культурну. За ними закріпилася настільки погана слава, що віденські готелярі якийсь час узагалі відмовлялися приймати в себе осіб з українськими паспортами.

Нова революційна влада вважала Липинського проклятим дідичем і польським «мерзавцем», але не чіпала, чи то визнаючи професійні якості, чи просто не маючи часу перебирати кадрами, по горло зайнята безперервними війнами з більшовиками, денікінцями, поляками і внутрішньоукраїнськими отаманами. Київ, як та жінка легкої поведінки, переходив з рук у руки загалом більше десятка разів, і кожне нове захоплення закінчувалося кривавими зачистками попередників. Бували дні, коли кияни не знали, за ким місто — своїми, білими чи червоними. І завжди знаходилися ті, що вітали прихід чи перших, чи других, чи третіх.

Врешті уряд УНР був змушений у січні 1919 року повним складом евакуюватися з Києва і більше туди ніколи не повернувся. Останній потяг із рештками української інтеліґенції, так чи інакше задіяної у змаганнях за незалежність, залишив столицю трохи більше, ніж через рік, у червні 1920-го. Цей потяг їхав довго і повільно, кожен кілометр долав з неймовірними труднощами, перечікуючи обстріли на знищених вокзалах і де-не-де відбудовуючи руками самих пасажирів поруйноване залізничне полотно. У вагонах іноді бракувало підлоги, не кажучи вже про вікна чи постіль; секретарі, видавці і письменники з жінками і дітьми, страждаючи від голоду і спраги, на вимушених зупинках носили з навколишніх сіл мисочками воду і випрошували у недовірливого населення шматок хліба. Селяни, виснажені нескінченними бойовими діями, вже нікому не довіряли, а слово «петлюрівці», яке раніше збуджувало в них найщиріші патріотичні почуття, тепер викликало страх і осуд, бо петлюрівці завжди відступали, а за ними приходили більшовики, які завжди розстрілювали.

У Відні з’явився ще один посланник зі словом «український» в титульній назві — посланник Української Соціалістичної Радянської Республіки Юрко Коцюбинський. Син уже покійного знаменитого українського письменника Михайла Коцюбинського у комісарській шкірянці нишпорив австрійською столицею і переконував розгублених українських емігрантів повертатися додому допомагати розбудовувати проголошену в Харкові Українську Радянську Республіку — натепер, як він казав, єдину легітимну в Україні. Націонал-комунізм багатьом дійсно почав здаватися не такою вже й страшною альтернативою, тим паче, що колишні українські керманичі давно повтікали до Австрії і мешкали або у Відні (як голова Центральної Ради Михайло Грушевський, приватна адреса: VI. бецірк, Кьостлерґассе, 10), або ж на Земмерінґу, колишньому цісарському курорті, як письменник Винниченко. Вони вважали російський більшовизм найближчим союзником навіть тоді, коли цей «союзник» в’їхав до Києва на панцернику з написом «Смерть украинцам!» і їх самих витурив до екзилю. Тепер українські керманичі пахкотіли сигарами у віденських каварнях, продовжуючи розвивати соціалістичні ідеї перед гуртом недосвідчених студентів, «младєнцев», як іронізували місцеві журналісти.

Про Винниченка журналісти писали, що «не буде жаль, як більшовики повішають його як політика, бо як політик він багато шкоди наробив Україні, але буде жаль його як письменника, бо письменників в Україні мало». «Шановному професорові, — відгукувалася преса про колишнього метра української історіографії Грушевського, — практичніше просвіщати буржуазну Європу з Herrenhof’а світлом соціалізму, аніж зносити його на власній шкурі».

Herrenhof — каварня у Відні на Герренштрассе. Тут опівдні збиралося ліве крило української еміграції. Їхні опоненти — демократи-самостійники або ж особи без чіткої ідеологічної позиції — засідали годиною пізніше через дорогу в каварні Central. В одній з лож «Централки» Віктор Піснячевський (лікар-бактеріолог, журналіст, поганий зір, особиста характеристика: харизматичний холерик і скандаліст; приватна адреса: VI. бецірк, будинок з майолікою на Лінке Вінцайле, 40/38) збирав редакцію щойно заснованого ним тижневика «Воля». У ці години українська мова повністю заглушувала на Герренштрассе німецьку. Піснячевський керував у «Централці», немов якийсь урядуючий прем’єр. Усі, що хотіли з ним аудієнції, дожидаючи своєї черги, попивали за сусідніми столиками гидку на смак каву з червоним мокрим цукром.