Таня Малярчук - Забуття

— Я думав, що ми ухвалюємо такі рішення разом…

— А що ми зараз, по-твоєму, робимо?

— Казимиро, ти ж розумієш, що ми все одно не зможемо жити в Кракові вічно? Тут, у цьому маєтку, мій спадок. Рано чи пізно ми будемо жити тут.

Казимира заціпеніла. На її гострому обличчі проступили огида й переляк одночасно.

— Ніколи, — процідила вона крізь зуби. — Я вмру, але не буду тут жити. Чи жити тут, чи вмерти — для мене те саме.

Що він міг їй дати? Свою любов і свій соціальний статус. Любов Казимира відштовхувала, статусом гидувала. Треба було шукати щось третє.

— Він не дихає, — повторив лікар.

— Роби щось або роздеру, як жабу, — процідив крізь зуби Рокицький. Цей дебелий чоловік із басистим голосом загалом не вирізнявся особливим тактом, мав легкозаймистий характер, шанував масні жарти і був людиною грубою, зате консеквентною. Дружина Генриха здавалася античною богинею в лапах скаженого чудовиська. Попри це вони пасували одне до одного, як шабля до піхов. Хоч Рокицький і любив погуляти, він завжди повертався до Генрихи, як побитий пес, тулився до її витонченого тіла, і вона мовчки перебирала між пальців цупке, як дроти, волосся зрадника, даючи зрозуміти, що й цього разу йому дароване прощення. Їхнє життя розгорталося перед очима Липинського, як театральна вистава, повна небезпек і насолод, злетів і падінь. Усе в дядькові мало присмак напускного, театрального, трохи від водевілю, трохи від трагедії, і ніхто, навіть небіж чи власна дружина, не допускалися за куліси, де ховалося його ніжне, замасковане під грубіяна і балагура, єство.

Лежачи на спині і не дихаючи, Липинський бачив перед собою іншого дядька — турботливого, переляканого, рішучого. Можливо, це була його воля, що небіж нарешті поворухнувся і ледь чутно захрипів, кволо хапаючи ротом повітря. Підбігла Казимира. Лікар перехрестився. У грудях Липинського одночасно з надходженням свіжого повітря щось безповоротно трощилось, відламувалось, розколювалось, так, ніби, повернутий до життя, він відтепер прирікався на ту саму смерть, тільки повільнішої дії. Липинський закричав від несамовитого болю й аж тоді знепритомнів.

Отямився через кілька днів у страшній гарячці. Лікар діагностував запалення легенів як наслідок сильного забою і зрушення ребер. Казимира увесь час сиділа поруч, щохвилини прикладала долоню до чола хворого.

— Мені здається, температура впала, — казала вона переконливо.

— А мені здається, що навпаки підросла, — постогнував Липинський у відповідь і просив почитати йому вголос. Казимира читала газети, Дон Кіхота, потім Тому Кемпійського, а коли Липинському робилося геть зле — coś ukraińskiego.

— Я погано розумію кирилицю, — незадоволено бурчала Казимира, але мусила йти шукати у дядьковій бібліотеці підходящу книжку. Українською там був лише нещодавно виданий «Словарь» Бориса Грінченка. Його подарував дядькові Липинський. Казимира розгортала «Словарь» будь-де і неоковирно зачитувала перші-ліпші українські слова з їхніми короткими тлумаченнями. Липинський уважно слухав і деколи поправляв вимову.

— Лопýцьок. Молодой мягкій стебель растенія, употребляемый въ пищу, — і вона заходилася сміхом. — Лопуцьок!

Липинський закашлював її сміх.

За два тижні пацієнт більш-менш оклигав, і подружжя вирядилося назад до Женеви. Розмов про переїзд до Кракова більше не заводили. Напередодні увечері господиня дому запланувала урочисту прощальну трапезу, але Рокицький так на неї і не з’явився. Сиділи за столом утрьох, атмосфера панувала пригнічена, хоча Генриха ігнорувала чоловікову відсутність і намагалася весь час підтримувати світську бесіду.

Липинський бачив, що дядина плакала, але не справлявся, чому. Він ніколи не втручався в їхнє з Рокицьким приватне життя, хай би що там ставалося. Генриха схилилася над тарілкою, вдаючи голодну, хоча з самого початку вечора тільки колупала виделкою порцеляну, так жодного шматка і не поклавши до рота. Її немовби витесаний з білого мармуру силует кидав на дерев’яну підлогу велику важку тінь.

Цю тінь Липинський відчував на собі всю наступну ніч. Важкість і напруга висіли в повітрі. Казимира теж спала неспокійно. У дворі скавуліли пси і постійно її будили.

За кілька годин перед світанком, коли ніч уже несила було терпіти, Липинський почув волання Генрихи. Він схопився з ліжка і побіг у чому був до їхньої з дядьком кімнати. Двері були прочинені. Генриха в довгій білій сорочці стояла посеред спальні зі срібним свічником у руках. Розпашіла, волосся скуйовджене, на гладкому лиці проступили глибокі зморшки болю. В її оборонній поставі не було жалю до себе, не було слабкості, тільки відчайдушне бажання нарешті припинити затяжні муки. Так звірі, чия доля — все життя тікати від хижака, одного разу зупиняються, щоб розвернутись і нарешті зазирнути ворогові в очі.