Таня Малярчук - Забуття

Липинський всім сказав, що не пам’ятає тих кількох хвилин, які не дихав, мовляв, був не при тямі, але насправді все дуже добре тямив і пам’ятав. Ті кілька хвилин тривали вічно. Легені завмерли, немовби біль, що переповнював Липинського останні місяці, ще дозволяв їм нормально працювати, але більше вже просто не влізало. Дядько даремно трусив його і гупав кулаком у груди, намагаючись видушити хоч якісь ознаки життя. Казимира стала ногами на лаву і перелякано спостерігала. Генриха схлипувала. Лікар уже біг зі своєю валізкою до потерпілого. Сонце світило так яскраво, що Липинський мимоволі примружився, аби могти розпізнати в суцільному потоці світла окремі промені. Вони пронизували його, ніби стріли. Стало так тихо, що він чув повільну течію Гірського Тікича і характерний шум двох дядькових водяних млинів неподалік. Шелестіли абрикосові дерева, у вологих затінках неторканих лугових трав достигали суниці, і Липинський вловлював їхній скрадливий вишуканий запах. У стайнях іржали породисті скакуни, яких дядько сам селекціонував, а в його великому двоповерховому будинку мовчазно висіли на стінах незліченні картини і малюнки коней — дорогоцінна дядькова колекція. Він мав пунктик на конях. Жеребці Рокицького обганяли будь-який найновіший потяг, а відстань від маєтку до уманського двірця — повних шістдесят кілометрів — долали менше, ніж за годину. «Це все буде твоє», — сказав дядько Липинському, коли той ще тільки від’їжджав до Кракова на науку. Своїх служників Адам Рокицький примушував перевдягатися в козацькі строї, у вишиті сорочки і яскраві шаровари («Треба поважати місцеві традиції!»), сам навіть у найспекотнішу погоду накидав на плечі повстяну бурку, запрягав шарабан і в такому складі й вигляді щовівторка виїжджав на ярмарок у Звенигородку, а щочетверга — до Жашкова.

— Не дихає, — закивав головою лікар. — Сильно пошкодив грудину.

Липинський добре чув ці слова, але ще краще, знову і знову, він чув слова Казимири, сказані того ж дня кількома годинами раніше. Вони якраз прогулювалися околицями. Казимира трималася в сідлі невпевнено і мало поділяла чоловіків захват. «Не ображайся, але трави під Краковом пахнуть точнісінько так само». Через навалу кусючих мух прогулянку довелося закінчити передчасно. «Я не ображаюся».

Липинський був добрим наїзником. Його довге худе тіло досягало на коні ідеального силуету, сутулість кудись безслідно зникала, ще дещо юне обличчя ставало мужнім і зосередженим, а очі примружувалися, як у яструба, який на льоту вишукує крихітну полівку. Коні слухалися Липинського, немов собаки. Напередодні дядько півжартома кинув, що перемога у перегонах не обов’язкова, звичайно, але він дуже на неї сподівається. Перемога означала б для Липинського вільне входження до товариства дорослих чоловіків, що його остаточно підтвердить народження спадкоємця.

Липинський розповів про це Казимирі, одягаючи жокейський мундир:

— Всі довкола запитують одне і те ж: коли чекати поповнення в родині?

— І що ти відповідаєш?

— Нічого. Не хочу псувати дядькові прийом, інакше мусив би вдатися до грубощів.

Казимира теж одягалася. На ліжку лежала підготовлена служницями легка кремова сукня. Сама Казимира ще крутилася перед дзеркалом у спідній білизні. Липинський краєм ока за нею спостерігав. У такі миті він переконувався, якими сильними були його почуття до цієї жінки.

Він боязко обійняв її, і Казимира різко відскочила.

— Вацлаве, ти постійно наголошуєш, що не поспішаєш з дітьми, але кожен твій вчинок говорить про протилежне. Я не готова зараз стати матір’ю, але тобі байдуже до моїх почуттів!

— Я зовсім не те мав на увазі, я не хотів… Я хотів…

— Що ти хотів? Ти ж знаєш, звідки беруться діти, правда?

Липинський відвернувся і застебнув сорочку на грудях. Казимира рвучко натягнула кремову сукню.

— А ти питаєш мене, чого хочу я? — мало не кричала вона.

— Немає потреби, ти тільки про це й говориш.

— Я хочу повернутися назад до Кракова, ось чого я хочу. Мені більше не подобається в Женеві.

Липинський, навпаки, обожнював це місто. Тільки в Женеві він міг вивчати соціологію, яка виявилася ще цікавішою, ніж він очікував. Власне, вона занурила Липинського в природу організації людей із собі подібними — велику таємницю, яка все життя збуджувала його розум і до розкриття якої він був майже впритул наблизився.

— Я не записалася на наступний рік навчання і в жовтні повернуся до Кракова, — вже спокійніше, але не менш безжально завершила дружина.