Таня Малярчук - Забуття

Він на якусь мить завмер, обдумуючи мої слова, а тоді заходився ще відчайдушніше обіймати і цілувати. Готовність переступити межі принесла обом нам неймовірне полегшення.

Пам’ятаю, місяць був так близько і так низько, що хотілося відштовхнути його рукою вбік, прикрити фіранкою, щоб не заважав розкошувати у заслужено вистражданій темряві. Я бачила кожну найдрібнішу рисочку обличчя навпроти. Його п’яні шепотіння звучали, як одкровення, світле волосся горіло, ніби золоте руно на плечах античних героїв.

Але він не був героєм. І я теж. У моїй першій справжній історії кохання головні дійові особи стали радше антигероями, дріб’язковими боягузами і брехунами, які любов’ю були готові виправдати будь-яку жорстокість. Героїнею виявилася вона — жінка, що мимоволі, стоячи на своєму місці, раптом опинилася під прицільним вогнем на полі запеклого бою і не втікала, хоч мала найменше шансів на перемогу.

Я побачила її невдовзі по тому: вона зайшла провідати чоловіка на роботі. Дещо сутула, надміру худа, великий ніс із горбинкою випинався на блідо-сірому обличчі. Таке ж, як і в нього, світле волосся. Голова опущена і смиренно схилена набік, як в непогрішної Мадонни. Вони попрощалися на сходах, і Мадонна рушила Університетською вулицею в бік центральної площі. Я деякий час безвольно тюпала слідом, усередині в мені все гуло, щоки палали, ноги підкошувалися. Врешті я наздогнала її й перегородила шлях.

— Ти Валентина, так?

Вона кивнула:

— А ти?

Я мовчала, тільки важко дихала.

— Я знаю, хто ти, — сказала вона першою. — Інакше собі тебе уявляла.

— І яка я?

— Ти гарна.

Вона взяла мене попід руку, і ми удвох повільно рушили далі. Збоку можна було подумати, що ми найкращі подруги. Ніхто раніше не казав мені, що я гарна.

Потому було ще багато всього: наші душевні розмови і запеклі сварки; ця її нісенітниця: «Я люблю кожного, хто любить мого чоловіка»; ця моя нісенітниця: «Не можна розбити те, що не розбивається»; ревнощі, біль, спроби суїциду з обох сторін, осуд рідних і знайомих, ненависть, нарешті — втома і повільне збайдужіння. Увесь шлях від зародження почуттів до повного відчуження зайняв кілька виснажливих років. Золотоволосий чоловік так і не став моїм. Він також не залишився її. Подробиць я майже не пам’ятаю, тільки поодинокі їх обривки: багряний місяць угорі, дамба за містом, де я любила гуляти, повінь, і як він ніс мене через воду на руках, хатина в горах, ми збігали вниз, узявшись за руки, і власник гукав нам услід: «Агов, хлопе, ти забув штани!», — а далі потяг, стурбовано-прощальні батьки пліч-о-пліч на пероні, я помахала їм із вікна, щоб вони йшли геть, але вони не пішли. Потяг важко рушив. Я курила в тамбурі, і сигаретний дим, як овеча вовна, щільно застилав простір навколо.

Поруч курив незнайомець.

— Важке прощання? — спитав він.

— Та ні, — відповіла я. — В житті були й важчі.

Незнайомець приглянувся.

— Це не ви часом написали ту книжку? З такою яскраво-жовтою обкладинкою? — і він вимовив назву.

Я знічено кивнула. Мені соромно чути назви своїх книжок із чужих уст, вони здаються такими інфантильними.

— Я був на презентації, сидів у першому ряду.

— Вибачте, але я не прига…

— Ви читали уривок про те, як дівчина не могла спати через гуркіт у сусідів згори, а коли нарешті пішла жалітися, то виявила в порожній квартирі сімейство білок. Ті спокійненько лущили собі горіхи. Я сміявся.

— Ви пам’ятаєте такі деталі?

— О, я нічого не забуваю.

Потяг обережно переїжджав Дністер. Я загасила сигарету:

— Дівчина не могла спати не через білок.

— Я здогадався. Мені було її шкода. Вона була особлива.

— Всі думають, що вони особливі, а насправді — такі ж звичайні, як і решта.

— Неправда. Ви особливі. Я ваш фанат.

І незнайомець щиро звернув на мене очі — голубі, як небо в морозний лютневий день.

— Ви знаєте, куди впадає Дністер? — запитав він.

Я розгубилася. В ту мить я не знала, чи знаю.

Вдих-видих. Влітку 1907 року Липинський впав з коня і кілька хвилин не дихав. Він брав участь у перегонах, які на його честь влаштував дядько, заможний польський поміщик Адам Рокицький з-під Умані. Таким чином той представляв громаді спадкоємця. Своїх дітей Рокицький не мав. На перегони з’їхалася вся місцева знать більшого чи меншого калібру. Казимира, яка тоді вперше відвідала Україну, сиділа на лавах для глядачів, іноді перекидаючись одним-двома словами з дружиною дядька, тихою, тендітною спольщеною німкою Генрихою Генрихівною. Коли Липинський впав, Казимира зойкнула і заплющила очі. Рокицький заревів, як бик, і кинувся з трибун на бігову доріжку, щоб відтягнути тіло, хоча перегони не зупинили, й інші коні могли його зачепити.