Донна Тартт - Щиголь

На ці слова він подивився на мене дещо стривоженим поглядом.

— Ні, ні, — сказав він, запонок на ньому не було, брудні манжети звисали нижче від зап’ястків, — ти лише дай мені хвилину, щоб зосередитись, — сказав він неуважно, відкидаючи з обличчя пасмо сивого волосся. — Ходи-но сюди.

Він підвів мене до вузької, твердої на вигляд канапи з орнаментальними підлокітниками й різьбленою спинкою. Але вона була завалена подушками та ковдрами і, здавалося, ми обидва водночас переконалися, що через купу постільної білизни сісти там неможливо.

— О, пробач, — пробурмотів він, відступивши назад так швидко, що ми майже наштовхнулись один на одного. — Я тут прилаштувався, можливо, не в найкращий спосіб, але я мусив якось усамітнитися, щоб не чути всього того, що…

Відвернувшись від мене (через що я не почув кінець його фрази), він переступив через книжку, яка лежала сторінками донизу на килимі, та чашку з коричневим колом усередині від випитого чаю й підвів мене до пузатого, обтягнутого багатою матерією крісла з торочками й сидінням, вигадливо прикрашеним великими шапочками цвяхів, — то було турецьке крісло, як я довідався згодом; він був одним із кількох людей у Нью-Йорку, які ще вміли набивати такі крісла.

Бронза з крильцями, срібні дрібнички. Сірі запорошені страусові пера у срібній вазі. Я невпевнено примостився на краєчку крісла й роззирнувся навкруги. Краще було б стояти на ногах: так легше піти.

Він нахилився, стиснувши руки між колінами. Але замість того щоб сказати щось, лише дивився на мене й чекав.

— Мене звуть Тео, — несподівано озвався я після тривалої мовчанки. Моє обличчя було таким гарячим, що, здавалося, зараз запалає. — Теодор Декер. Але всі називають мене Тео. Я живу в передмісті, — додав я невпевнено.

— А я Джеймс Гобарт, але всі називають мене Гобі. — Його погляд був сумний і довірливий. — Я живу в центрі.

Я розгублено подивився вбік. Чи не жартує він?

— Пробач. — Він на мить заплющив очі, потім розплющив їх. — Не звертай на мене уваги. Велті, — він подивився на перстень у себе в долоні, — був моїм діловим партнером.

Був? Годинник із місячним циферблатом задеренчав у тиші своїми трибами та ланцюжками, важкий, схожий на річ капітана Немо, перш ніж віддзвонити чверть години.

— Он як, — сказав я. — А я думав…

— Ні. Мені шкода. А ти не знав? — додав він, пильно подивившись на мене.

Я подивився вбік. Я не усвідомлював, як мені хотілося знову побачити старого. Попри те що я бачив і що я знав, я все ж зберігав дитячу надію, що він у чудесний спосіб вижив, як виживає вбивця на телебаченні, який після рекламної паузи виявляється живим і спокійно лікується в лікарні.

— А як ця річ потрапила до тебе?

— Що? — заскочено перепитав я.

Я звернув увагу на те, що стрілки годинника показували десяту годину, невідомо, чи то ранку, чи то вечора, тобто дуже далеко від точного часу.

— Ти сказав, він сам передав його тобі?

Я незручно засовався.

— Так. Я…

Я знову відчув шок, довідавшись про його смерть, так ніби втратив його вдруге, і сприймав його смерть під зовсім іншим кутом зору.

— Він був при свідомості? Він розмовляв із тобою?

— Так, — почав я, а тоді замовк.

Я почувався нещасним. Перебування у світі старого, посеред його речей — у сонній підводній атмосфері цієї кімнати, її запилюженого оксамиту, її розкоші, її тиші, — зробило дуже гострим відчуття його втрати.

— Я радий, що він був не сам, — сказав Гобі. — Йому було б дуже тяжко.

Він затис перстень у руці, підніс кулак до рота й подивився на мене.

— О Господи. Та ти ж зовсім малюк, — сказав він.

Я ніяково всміхнувся, не знаючи, як мені на це відповісти.

— Пробач, — сказав він більш діловим тоном, певно, бажаючи мене підбадьорити. — Розумієш, я знаю, як йому було зле, я бачив його тіло. — Він, здавалося, шукав потрібні слова. — Перш ніж вони тебе туди кличуть, вони підчищають їх, як можуть, і застерігають, що видовище буде не з приємних. Ви й самі це розумієте, звичайно ж, але не можете підготувати себе до чогось подібного. Кілька років тому нашій крамниці дісталася ціла добірка фотографій Метью Бреді [27] Метью Бреді (1822–1896) — один із перших американських фотографів, відомий своїми знімками Громадянської війни. — сцени з Громадянської війни, такі жахливі, що нам було дуже нелегко продати їх.

Я не сказав нічого. Я не мав звички втручатися в розмову дорослих, крім «так» або «ні», коли на мене тиснули, та все одно я був приголомшений. Упізнати тіло моєї матері викликали її друга Марка, який був лікарем, але ніхто мені про це багато не розповідав.