Донна Тартт - Щиголь

Він був заввишки близько двох метрів. Худий, з рельєфною щелепою, кремезний, він чимось скидався на ірландських поетів та майстрів кулачного бою, чиї портрети висіли в одному з барів мідтауну, де мій батько полюбляв пити. Його волосся було здебільшого сивим і потребувало стрижки, а шкіра мала хворобливий білий колір із такими глибокими червонястими тінями під очима, що, здавалося, його ніс зламаний. Поверх його одягу був накинутий розкішний халат з атласними полами, що спускалися йому майже до кісточок, нагадуючи одяг, який міг носити головний персонаж в одному з кінофільмів тридцятих років: зношений, а проте досі розкішний.

Я був такий здивований, що втратив дар мови. У його манері не було нічого нетерплячого, радше протилежне. Він дивився на мене безвиразним поглядом очей із темними повіками, чекаючи, коли я скажу йому, чого прийшов.

— Пробачте мені… — Я проковтнув слину, моє горло було сухе… — я не хотів турбувати вас…

Він лагідно закліпав очима, коли запала мовчанка, так ніби чудово мене зрозумів і навіть на думці не мав, що я прийшов для того, аби потурбувати його.

Я понишпорив у кишені й подав йому перстень на розкритій долоні. Його велике бліде обличчя змінило вираз. Він подивився на перстень, а тоді на мене.

— Звідки він у тебе? — запитав він.

— Він дав його мені, — відповів я. — І сказав, щоб я приніс його сюди.

Він стояв і дивився на мене твердим поглядом. Протягом якоїсь миті я думав, він скаже мені, що не розуміє, чого я від нього хочу. Потім, не кажучи й слова, відступив назад і відчинив двері.

— Я Гобі, — сказав він, коли я завагався. — Заходь.

Незайманість позолоти, що скісно блищала від запорошених вікон: позолочені купідони, позолочені комоди й торшери — і запах, який перебивав гострий запах старого дерева, — сморід скипидару, олійної фарби та лаку. Я йшов за господарем помешкання через майстерню по стежці, протоптаній у тирсі, повз дошки з інструментами, розбиті стільці й перевернуті столи, що виставили в повітря ноги. Хоч він і був чималий на зріст, його хода відзначалася певною елегантністю, моя мати назвала б його «плавцем», бо він переносив своє величезне тіло, здавалося, без жодних зусиль. Дивлячись на п’яти його взутих у пантофлі ніг, я простежив, як він піднявся вузенькими сходами до тьмяної кімнати, застеленої товстим килимом, де на п’єдесталах стояли чорні урни, а штори з китицями були низько опущені для захисту від сонця.

Від мертвої тиші, яка панувала в кімнаті, в мене захолонуло серце. Зів’ялі квіти стояли, похиливши голівки, в масивних китайських вазах, і важка атмосфера абсолютної закритості навалилася на кімнату: повітря було таке задушливе, що ним було важко дихати, як і в нашому помешканні на Саттон-плейс, коли місіс Барбур водила мене туди, щоб я забрав там деякі необхідні для себе речі. Я вже знав таку тишу; так замикався в собі дім, коли хтось у ньому помирав.

Зненацька я пошкодував, що прийшов сюди. Але чоловік — Гобі, — здавалося, відчув мою розгубленість, бо раптово обернувся до мене. Хоч він не був молодим, на його обличчі зберігалися якісь ознаки хлопчика: по-дитячому сині очі, світлі й здивовані.

— Що з тобою? — спитав він. — Ти не дуже добре почуваєшся?

Співчутливий тон його голосу збентежив мене. Я стояв у затхлій, заваленій старовинними меблями темряві, не знаючи, що сказати.

Схоже, й він не знав, що сказати. Він розкрив рота й відразу його закрив; потім похитав головою, ніби хотів прочистити її. Він мав років п’ятдесят-шістдесят, погано поголений, із сором’язливим, приємним обличчям із великими рисами, ані вродливий, ані негарний, чоловік, який мав завжди здаватися найбільшим у кімнаті, хоч у якомусь неясному, липучому розумінні він також здавався нездоровим, із темними плямами під очима й блідим обличчям, яке нагадувало мені єзуїтських мучеників, намальованих на церковних фресках у Монреалі, куди наша школа їздила на екскурсію: великих, кмітливих, смертельно блідих європейців, яких гурони зв’язали й посадили на палю.

— Ти вже мені пробач, я тут трохи…

Він озирався навколо з туманною несфокусованою напругою, як озиралася моя мати, коли чогось не могла знайти. Голос у нього був грубий, але вимова правильна, як у містера О’Ші, мого вчителя історії, який виріс на бандитській околиці Бостона, проте довчився до Гарварду.

— Може, я прийду іншого разу? Якщо так буде краще.