Донна Тартт - Щиголь

Оскільки іноді я будив Енді, горлаючи й метаючись уві сні, місіс Барбур стала давати мені маленьку зелену пігулку під назвою елавіл, що, як пояснила вона, не дозволятиме мені лякатися вночі. Це мене збентежило, адже мої сни я не міг навіть назвати кошмарами, а лише тривожними інтерлюдіями, коли моя мати надовго затримувалася на роботі й не могла повернутися додому, бо десь на її шляху випалені вулиці були запруджені іржавими автомобілями, а на подвір’ях гавкали собаки на ланцюгах. З тривогою в серці я шукав її у службових ліфтах і покинутих будівлях, чекав її в темряві на занедбаних автобусних зупинках, дивився на жінок, схожих на неї у вікнах поїздів, що мене проминали, й ніколи не встигав схопити слухавку, коли вона телефонувала мені в дім Барбурів, — ці розчарування та невдачі били по мені важким кулаком, і я прокидався, дихаючи з тяжким присвистом, стривожений і вкритий потом у вранішньому світлі. Найбільших мук мені завдавали не намагання знайти її, а те, що я прокидався і згадував: моя мама померла.

Коли я ковтав зелену пігулку, навіть ці сновидіння провалювалися в задушливий морок. (Тепер я став замислюватися, хоч тоді про це не думав, що місіс Барбур порушувала всі правила, даючи мені не приписані лікарем ліки на додачу до жовтих капсул і крихітних помаранчевих кульок, які я одержував від психіатра Дейва.) Коли сон до мене приходив, я ніби падав у глибоке чорне провалля, й іноді мені було дуже важко прокинутися вранці.

— Чорний чай — ось єдині ліки, — сказав містер Барбур одного ранку, коли я куняв над сніданком, і налив мені філіжанку зі свого добре нагрітого чайника. — Чистий асам. Так міцно заварювати чай уміла лише моя мати. Він виводить усі ліки з твого організму. Як Джуді Ґарленд робила? Перед виставою? Моя бабуся розповідала, що Сід Люфт [24] Сідні Люфт (1915–2005) — діяч американського шоу-бізнесу, один із чоловіків співачки Джуді Ґарленд. завжди телефонував до китайського ресторану й замовляв там великий чайник міцного чаю, щоб вивести з неї всі барбітурати, це було, якщо не помиляюся, в Лондоні, вона тоді грала в театрі «Палладіум», і міцний чай тільки й міг привести її до тями, іноді їм доводилося докласти багато зусиль, щоб її розбудити, витягти з ліжка й одягти…

— Він не може таке пити, це ж як акумуляторна кислота, — сказала місіс Барбур, укинувши до чашки два кубики цукру й доливши туди товстий шар вершків, перш ніж подати трунок мені. — Тео, мені набридло торочити тобі те саме, але ти повинен чогось поїсти.

— О’кей, — сказав я сонно, але так і не надкусив свого кексу з чорницями.

Уся їжа мала смак картону. Я не був голодний протягом тижнів.

— То, може, хочеш тост із корицею? Або вівсянку?

— Це безглуздо, що ти не дозволяєш нам пити каву, — сказав Енді, який мав звичку щодня без відома батьків купувати в «Старбаксі» по величезній чашці кави, коли йшов до школи й коли повертався додому. — Ти відстала від часу.

— Можливо, — холодно відповіла місіс Барбур.

— Навіть півчашки мені допомогло б. Нерозумно з твого боку посилати мене на восьму сорок п’ять на урок поглибленого вивчення хімії без краплі кофеїну.

— А ти заплач, — сказав містер Барбур, не відриваючись від газети.

— Твоє ставлення до цього хибне. Усім іншим учням дозволено пити каву.

— А це неправда, — мовила місіс Барбур. — Бетсі Інґерсолл сказала мені…

— Може, місіс Інґерсолл і забороняє Сабіні пити каву, але Сабіні знадобилася б не одна філіжанка, аби поглиблено вивчити бодай що-небудь.

— Твоє зауваження безпідставне, Енді. Й дуже недобре.

— Це лише правда, — холодно відказав Енді. — Сабіна дурна як пень. Я побажав би їй поберегти здоров’я, бо нічого іншого їй не світить.

— Мозок — іще не все, мій любий. Ти їстимеш, яйце, якщо Етта зготує тобі пашот? — сказала місіс Барбур, звертаючись до мене. — Або підсмажить яєчню? Або омлет? Або все, чого ти захочеш?

— Я люблю омлет, — сказав Тодді. — Я міг би з’їсти чотири яйця.

— Ні, ти не зможеш, — заперечив містер Барбур.

— Ні, я зможу! Я з’їм їх шість! Я можу з’їсти цілий лоток!

— Я ж не декседрин у тебе прошу, — сказав Енді. — Хоч я міг би дістати його в школі, якби захотів.

— Тео, — сказала місіс Барбур, звертаючись до мене. Я побачив, що Етта, кухарка, стоїть у дверях. — То що ти вирішив із яєчнею?

— Ніхто ніколи в нас не запитує, чого ми хочемо на сніданок, — сказала Кітсі; і хоч вона сказала це дуже гучно, усі вдали, ніби нічого не чули.