Донна Тартт - Щиголь

— Я не пам’ятаю.

Я повторював і повторював цю фразу. Почасти тому, що й справді нічого не пам’ятав, почасти тому, що був наляканий і зацікавлений у тому, щоб мій допит якнайскоріше закінчився, але також через атмосферу неспокою й очевидного нетерпіння, що запанувала у вітальні: інші дорослі, схоже, мовчки погодилися, що я не знаю нічого й мені пора дати спокій.

І несподівано, перш ніж я це зрозумів, усе закінчилося.

— Тео, — сказав Рей, підвівшись на ноги й поклавши свою м’ясисту руку мені на плече. — Я хочу подякувати тобі, друже, за те, що ти погодився допомогти нам.

— Та пусте, — сказав я, приголомшений тим, як раптово все закінчилося.

— Я знаю, як тобі було важко. Ніхто не захотів би вдруге пережити те, що ти пережив. Це так, — він показав руками рамку, — ніби ми збираємо докупи шматочки картини-пазла, намагаючись зрозуміти, що там відбулося, і, можливо, ти маєш кілька частинок із цього пазла, яких більше ніхто не має. Ти справді дуже нам допоміг, дозволивши поговорити з тобою.

— Якщо ти пригадаєш щось іще, — сказав Морріс, нахилившись, щоб подати мені свою візитівку (яку місіс Барбур швидко перехопила й поклала до своєї сумочки), — ти нам зателефонуєш? Ви йому нагадаєте, міс, — сказав він, звертаючись до місіс Барбур, — щоб він нам зателефонував, коли він щось пригадає? Офісний номер телефону записаний на візитівці, але — він дістав із кишені авторучку, — якщо ви не заперечуєте, поверніть мені її на мить, будь ласка.

Без жодного слова місіс Барбур відкрила сумочку й подала йому його візитівку.

— Дякую. — Він клацнув авторучкою й записав номер на її звороті. — Тут ви маєте номер моєї мобілки. Ви завжди можете залишити послання в моєму офісі, але якщо не додзвонитеся туди, телефонуйте мені на мобільний, гаразд?

Коли всі посунули до виходу, місіс Свонсон підпливла до мене й приязно обняла мене за плечі.

— Привіт, — сказала вона таким тоном, ніби була моїм найближчим другом. — Як твої справи?

Я відвернувся й скривив гримасу — більш-менш о’кей.

Вона погладила мені руку, наче я був її улюбленим котом.

— От і гаразд. Я знаю, тобі було нелегко. Ти не хотів би зайти до мого кабінету на кілька хвилин?

Я з тривогою озирнувся на психіатра Дейва, який стовбичив на задньому плані, а за ним стояв Енріке, упершись руками в боки, з очікувальною напівусмішкою на обличчі.

— Пробачте мені, будь ласка, — сказав я з розпачем у голосі, — я хочу повернутися на уроки.

Вона схопила мене за руку і — я помітив — скинула поглядом на Дейва й Енріке.

— Звичайно, повертайся, — сказала вона. — Який тепер у вас урок? Я тебе проведу.

Був урок англійської — останній того дня. Ми вивчали поезію Волта Вітмена.

Байдужі обличчя. У класі було жарко й панував сонний настрій пізнього полудня, вікна відчинені, вуличний шум долинав він Вест-Енд-авеню. Діти спиралися на лікоть і малювали картинки на берегах своїх зошитів.

Я дивився у вікно, на темну цистерну з водою на даху протилежного будинку. Допит (так я його називав) дуже мене стривожив, збуривши хвилю різних відчуттів, які навалювалися на мене в найнесподіваніші хвилини: задушливий сморід згорілих хімікатів і дим, іскри дротів, біле й холодне аварійне сяйво, що скаламучувало мені пам’ять. Таке траплялося зі мною цілком раптово, у школі або на вулиці, — я застигав, ступивши півкроку, і хвиля відчуттів накочувала на мене знов, очі дівчини зустрічалися з моїм поглядом у ту дивну мить, коли світ обвалювався. Іноді, не чуючи, що мені сказано, я ловив на собі здивований погляд мого лабораторного напарника з біології, або чоловік, якому я затуляв холодильник із напоями в корейській крамниці, казав: «Відійди, хлопче, вбік, я не хочу стовбичити тут цілий день».

Вони не показали мені фотографій ані дівчини, ані старого, що їх я впізнав би. Я тихенько опустив ліву руку в кишеню піджака й намацав перстень. За кілька днів до того ми вивчали слово «кревний» — «споріднений по крові». Обличчя старого було таке зранене й покалічене, що я не зміг би сказати, яким воно було насправді, а проте дуже добре пам’ятав тепле й слизьке відчуття його крові на своїх руках, у якомусь розумінні його кров була досі на мені, я відчував її запах і смак у моєму роті, й це допомагало мені зрозуміти, чому люди говорять про кревних братів і як кров поєднує людей. Мій англійський клас читав «Макбета» восени, але тільки тепер я почав розуміти, чому леді Макбет ніяк не могла стерти кров зі своїх рук і чому та кров залишалася там навіть тоді, коли її було змито.