Донна Тартт - Щиголь

Наступні дві-три години я лежав у стані погано контрольованої тривоги, затуливши обличчя долонею, хоч світла в кімнаті й не було. На жаль, коли я прокинувся від свого просякнутого потом сну десь на світанку, телефон не подавав жодних ознак життя — він геть розрядився, бо я забув його вимкнути, — і, не бажаючи спілкуватися з персоналом на рецепції, я ще кілька годин вагався, аж поки надвечір таки наважився спуститись і запитати, чи мають вони зарядні пристрої для телефонів.

— Авжеж, сер, — сказав клерк за стійкою реєстрації, навіть не подивившись на мене. — Вам для американського?

Слава Богу, подумав я, намагаючись не надто поспішати, коли рушив сходами нагору. Телефон у мене був старий і повільний, я ввімкнув його, трохи постояв, потім мені набридло чекати, коли на екрані висвітиться логотип «Еппл», я пішов до міні-бару, налив собі випити, знову повернувся до телефону й дивився на нього трохи довше, аж поки екран засвітився і з’явилася давня шкільна світлина, яку я задля сміху поставив на заставку; ніколи я з такою радістю не дивився на десятирічну Кітсі, що зависла в стрибку, щойно пробивши штрафний. Але щойно я наготувався ввести пароль, екран несподівано затремтів, потім блимав секунд десять, на ньому виникли чорні й сірі смужки, які розпалися на цятки, з’явився сумний смайлик, клацнув і зник, залишивши по собі чорний екран.

Шістнадцята година п’ятнадцять хвилин. Небо набуло ультрамаринового кольору над дзвіницями за каналом. Я сидів на килимі, притулившись спиною до ліжка, з дротом зарядного пристрою в руці, й методично по два рази втикав його в усі розетки в кімнаті — я вмикав і вимикав телефон сотню разів, підносив його до лампи, щоб перевірити: а раптом він працює, лиш екран погас, — пробував перезарядити його, але телефон навернувся: нічого не відбувалося, холодний чорний екран, глухо, як у могилі. Напевне, сталось якесь замикання; тієї ночі, коли відбулися події в гаражі, він намок — коли я дістав його з кишені, на екрані були краплі води, та хоч я чекав добру хвилину, поки він увімкнеться, телефон, схоже, працював нормально до тієї хвилини, коли я спробував зарядити його. Уся інформація була продубльована на моєму лептопі вдома, крім єдиного, такого потрібного мені контакту — телефонного номера Бориса, який він скинув мені в машині, коли ми їхали в аеропорт.

Віддзеркалення води коливалися на стелі. Десь на вулиці дзеленчала дзвіночками різдвяна музика, колядники трохи фальшиво співали різдвяну пісню: «О Tannenbaum, О Tannenbaum, wie treu sind deine Blätter» [220] «О ялинко, о ялинко, які багаті в тебе гілки» (популярна німецька колядка). .

Зворотного квитка в мене не було. Але була кредитка. Я міг замовити таксі до аеропорту. «Ти можеш замовити таксі до аеропорту», — сказав я собі. Схіпгол. Я там сяду на перший же літак. Аеропорт Кеннеді, Ньюарк. Я маю гроші. Я розмовляв сам із собою, наче дитина. Хто знає, де тепер Кітсі — найімовірніше, в Гемптоні, — але помічниця місіс Барбур, Джанет (яка досі працювала з нею, хоч місіс Барбур уже не потребувала допомоги) була особою, здатною добути тобі квиток на літак звідки завгодно, якщо попередити її за кілька годин, навіть на Святвечір.

Джанет. Згадка про Джанет абсурдним чином мене заспокоїла. Джанет, яка самим своїм виглядом уміла підняти настрій, Джанет, товста й рум’яна, у своїх рожевих вовняних кофтинках і картатих спідницях, схожа на німфу Буше у вбранні від «Джей Крю», яка на все відповідала: «Чудово!» і пила каву з рожевої чашки з написом «Джанет».

Якою все ж таки полегкістю було зібратися з думками! Хіба Борисові або нехай там кому допоможе, якщо я стовбичитиму тут без діла? Холод і вологість, нечитабельна мова. Лихоманка й кашель. Кошмарне відчуття скутості. Я не хотів їхати без Бориса, не знаючи, чи з Борисом усе гаразд, це було так, наче у фільмі про війну, коли треба тікати й покинути загиблого друга, не маючи щонайменшого уявлення, чи не потрапиш ти в ще більше пекло, і водночас я так хотів покинути Амстердам, що вже уявляв собі, як упаду навколішки, вийшовши з літака в Ньюарку, й доторкнуся чолом до бетонної підлоги.

Телефонний довідник. Олівець і папір. Мене бачили тільки троє людей: індонезієць, Ґроздан і хлопець-азіат. І хоча мене, цілком імовірно, розшукували «колеги» Мартіна та Фріца в Амстердамі (ще одна причина, щоб ушитися з міста), не було жодних підстав вважати, що поліція взагалі мною цікавиться. Навряд чи мене відстежуватимуть за паспортом.

І тут — це було так, ніби мені врізали ляпаса, — я пересмикнувся. Хтозна-чому я думав, що мій паспорт лежить унизу, де я надавав його під час заселення в готель. Але, правду кажучи, я зовсім про нього не думав після того, як Борис забрав його в мене й поклав у бардачок своєї машини.