Донна Тартт - Щиголь

Вона першою запропонувала, щоб ми одружилися. Ми з нею їхали на вечірку. «Шанель № 19», світло-блакитна сукня. Ми вийшли на Паркову авеню, трохи сп’янілі від коктейлів, які вже випили вдома, й вуличні ліхтарі спалахнули в ту мить, коли ми вийшли на вулицю, і ми завмерли на місці й подивились одне на одного: то це ми зробили? Ця мить була такою несподіваною, що ми обоє істерично зареготали — враження було таке, ніби світло виливалося з нас, ніби ми були тим двигуном, який давав електричний струм Парковій авеню. І тоді Кітсі схопила мене за руку й сказала:

— Ти знаєш, що нам треба зробити, Тео?

Я точно знав, що вона хотіла мені сказати.

— Ти в цьому переконана?

— Так, переконана! А ти так не вважаєш? Я думаю, мама буде щасливою!

Ми навіть не призначили дату. Ми знову й знову змінювали її залежно від завантаженості церкви, зайнятості певних учасників урочистості, без яких годі було обійтися, ще в когось там то важливий турнір, то пологи, то біс його знає що. Таким чином наше весілля стало розростатися до велетенських розмірів — чисельністю в кількасот гостей, вартістю в багато тисяч, костюми й хореографія, як на бродвейській виставі, — я не міг збагнути, як наше весілля набуло таких грандіозних масштабів. Я знав, що іноді за весілля, яке виходить із-під контролю, звинувачують матір нареченої, а проте місіс Барбур не мала до цього жодного стосунку, вона тепер майже не виходила зі своєї кімнати й від свого кошика з рукоділлям, ніколи не відповідала на телефонні дзвінки, не приймала запрошень і навіть більше не ходила до перукаря — і це вона, яка раніше відвідувала перукаря через день рівно об одинадцятій годині, перед тим як вирушити на званий обід.

— Хіба мама не буде щасливою? — прошепотіла Кітсі, штовхнувши мене під ребра своїм маленьким гострим ліктем, коли ми поквапно поверталися до кімнати місіс Барбур.

І спогад про те, з якою радістю зустріла місіс Барбур наше повідомлення («Скажи їй ти, — порадила мені Кітсі, — вона буде вдвічі щасливіша, якщо почує це з твоїх уст»), був тією миттю, яку я знову й знову повторював у своїй пам’яті, і вона ніколи мене не стомлювала: її приголомшений погляд, а потім радість, яка розквітла на її холодному, стомленому обличчі. Вона простягла одну руку до мене, а другу до Кітсі, але чудова усмішка — я ніколи цього не забуду — призначалася тільки мені.

Хто б міг подумати, що я можу зробити когось таким щасливим? Чи що сам я можу бути таким щасливим? Я вистрілював почуттями, наче з рогатки; після буття замкненим та анестезованим протягом стількох років моє серце дзвеніло й стукало, літаючи, наче бджола під склом, усе було для нього яскравим, гострим, плутаним, хибним — але це був чистий біль, на відміну від тупого смутку, що гнітив мене протягом років, коли я жив на пігулках, наче гнилий зуб, хворе, брудне ниття чогось зіпсованого. Ясність збуджувала мене; це було так, ніби я зняв забруднені окуляри, які затуманювали все, що я бачив. Усе літо я прожив у практично гарячковому стані: я дзвенів, божеволів, вибухав енергією, харчувався самим лише джином із креветками й надихався стуканням тенісних м’ячиків. І міг думати лише про Кітсі, Кітсі, Кітсі!

Але ось минуло чотири місяці, настав грудень, прийшли холодні ранки, у повітрі дзвеніло Різдво, а ми з Кітсі були заручені, і хіба не щасливим я себе почував? Та хоч усе було надто досконалим, серця й квіти, як у кінці музичної комедії, мене раптом опанувала нудьга. З невідомих причин потік енергії, який проніс мене через усе літо, десь у середині жовтня викинув мене у мряку смутку, що нескінченно простягалася в усіх напрямках: за рідкісними винятками (Кітсі, Гобі, місіс Барбур), я зненавидів усіх людей, що оточували мене, не звертав уваги на те, що вони казали, не міг розмовляти з клієнтами, не міг чіпляти етикетки на свої товари, не міг їздити в метро, уся людська діяльність здавалася мені безглуздою, незрозумілою, таким собі чорним ворушінням мурах у пустельному місці, ніде не було жодного зблиску світла, хоч би куди падав мій погляд; антидепресанти, які я ретельно ковтав вісім тижнів, анітрохи мені не допомогли, не допомогли мені й ті, які я приймав раніше (на той час я вже перепробував їх усі; мабуть, я належав до тих двадцяти відсотків нещасних, у яких виникали не квітучі поля та барвисті метелики, а головний біль та суїцидальні думки); і хоч темрява іноді прояснювалась і я міг бачити своє оточення, знайомі контури поновлювали свої форми, наче меблі в спальні перед світанком, — моя полегкість завжди була тимчасовою, бо цілковитий світанок ніколи не приходив, речі завжди затягувалися темрявою, перш ніж я встигав зорієнтуватись, і я знову відчував, як мої очі наповнюються чорнилом і я провалююсь у пітьму.