Донна Тартт - Щиголь

Твої описи пустелі — цього нескінченного океанського блиску — жахливі, але також прекрасні. Можливо, і є щось у її незавершеності й порожнечі. Давнє світло відрізняється від світла сьогоднішнього, і все ж у цьому будинку кожен поворот нагадує мені про минуле. Та коли я думаю про тебе, мені здається, що ти відплив у море на кораблі — у безмежну далеч, де немає доріг, а є лише зорі в небі.

Цей лист прийшов, вкладений у давнє видання у твердій палітурці твору Сент-Екзюпері «Вітер, пісок і зорі» [80] Так в англійському перекладі називається книжка А. де Сент-Екзюпері «Terre des hommes», в українському перекладі — «Планета людей». , який я по тому читав і перечитував. Я так і залишив лист у книжці, де він зробився пожмаканим і брудним від постійного перечитування.

Борис був єдиною людиною в Лас-Веґасі, якій я розповів, як загинула моя мати, — і треба сказати, що цю інформацію він сприйняв досить спокійно. Його власне життя було таким хаотичним і сповненим пригод, що моя історія його анітрохи не шокувала. Він бачив великі вибухи на шахтах свого батька навколо Бату Хіджау [81] Відкрита шахта, з якої добувають мідь і золото, розташована на індонезійському острові Сумбава. та в інших місцевостях, про які я навіть не чув, і, не знаючи подробиць вибуху в музеї, він міг досить точно визначити, які саме вибухові речовини були там застосовані. Хоч він і любив побазікати, але він мав також потяг до таємничості, і я був певен, він нікому нічого не розповість, не спитавши дозволу. Можливо, тому, що він сам не мав матері й близько зійшовся з такими людьми, як Бамі, помічник його батька Євгеній та Джуді, дружина бармена в Кармейволлаґу, — моя прихильність до Гобі зовсім не здавалася йому дивною.

— Люди обіцяють писати, але не пишуть, — сказав він, коли ми були на кухні, читаючи останній лист від Гобі. — А цей чоловік пише тобі весь час.

— Атож, він молодець.

Я відмовився від спроб пояснити про Гобі Борисові: розповісти про його дім, про майстерню, про те, як уважно він уміє слухати, на відміну від мого батька, але понад усе про те, яку приємну душевну атмосферу вміє він створювати: туманний, осінній, м’який і приязний мікроклімат, що допомагав мені відчути себе безпечно й затишно в його товаристві.

Борис устромив палець у відкриту банку арахісового масла, що стояла на столі між нами, та облизав його. Йому дуже подобалося арахісове масло, що його (як і маршмелоу, ще одні улюблені ласощі Бориса) було годі дістати в Росії.

— Старий педик? — запитав він.

Я розгубився.

— Ні, — сказав я тихо. І додав: — Не знаю.

— Не має значення, — сказав Борис, підсунувши банку до мене. — Я знав кілька дуже приємних старих педиків.

— Думаю, він не такий, — невпевнено сказав я.

Борис стенув плечима.

— А яка різниця? Він добре ставиться до тебе? Ні ти, ні я не знаходили багато доброти у світі, чи не так?

Борисові сподобався мій батько, й це почуття було взаємним. Він розумів краще, ніж я, як мій батько заробляє собі на життя; і хоч йому не треба було казати, що від батька краще триматися якнайдалі, коли він програє, Борис розумів, що мій батько потребує чогось такого, чого я не міг йому дати, — публіки тоді, коли він виграє; коли він ходить, збуджений і радісний, по кухні й хоче, аби хтось почув його розповідь і похвалив його, сказав, який чудово він зіграв. Коли ми чули, як він унизу гасає розпалений, щасливий у переможному очманінні, створюючи багато шуму, Борис відкладав книжку й рушав униз, де терпляче вислуховував занудну розповідь мого батька про те, як той викладав карту за картою за столом бакара, що часто закінчувалася давно відомими (для мене) історіями про його давні тріумфи, ще від часів навчання батька в коледжі й невдалої акторської кар’єри.

— Ти не розповідав, що твій батько грав у кіно! — сказав Борис, повертаючись нагору з чашкою вже холодного чаю в руках.

— Та він знімався лише в кількох фільмах. Здається, у двох.

— Але ж один із них був справді великим фільмом, знаєш отой детектив, у якому полісмен брав хабарі. Як він називався?

— У нього там була дуже маленька роль. Він перебував на екрані не довше ніж секунду. Грав адвоката, застреленого на вулиці.

Борис стенув плечима.

— А яка різниця? Усе одно цікаво. Якби він коли-небудь приїхав в Україну, його там зустрічали б як кінозірку.

— То хай він туди поїде й забере Ксандру із собою.

Ентузіазм Бориса в тому, що він називав інтелектуальними бесідами, надзвичайно подобався моєму батькові. Не цікавлячись політикою, а ще менше цікавлячись поглядами батька на неї, я не мав бажання брати участь у марних дискусіях про світові події — а такі балачки мій батько обожнював. Але Борис, як п’яний, так і тверезий, був радий йому догодити. Нерідко в цих бесідах мій батько вимахував руками й протягом усієї розмови передражнював Борисів акцент так, що я скреготів зубами. Але Борис або не помічав цього, або не ображався. Іноді, коли він ішов на кухню поставити чайник і не повертався, я знаходив їх на кухні, де вони, наче двійко акторів у кінофільмі, дискутували про розпад Радянського Союзу або щось подібне.