Юрій Винничук - Цензор снів

Але найгіршим є «голодний гість», якому жодна порція не буде достатньою. То йому кельнер «замало» принесе чогось, то «замало» пінки на каві, то «замало» кожушка, таким саме чином «збільшуючи» собі порції. Коли засолодить каву і половину вип’є, тоді раптом чути, що кава заясна або затемна, і кельнер повинен принести саме таку каву, якої він хоче тепер — тобто це вже буде півтори порції, хоч клієнт і не думає доплачувати. «Голодного гостя» з успіхом переважить «педант». Коли такому кельнер не подасть посудини з напоєм з правої руки, то дістане довготривалу «науку». Або коли кава з молоком не має достеменно такої барви, якої собі бажає педант, він поти буде завертати її, поки не погодиться, що «дістав своє». Педантові тяжко догодити, бо коли нарешті барва кави така, як треба, з’ясовується, що кава «загаряча» або «застудена».

Одне слово, я терпів ту компанію разом з кельнерами й добряче захмелів без вечері, коли прилетіла розчухрана й червона на писку Лідка.

— Стефцю! Стефуню! Фуню! — белькотіла вона і вся при цьому тряслася, як у лихоманці. — Ходи зі мною... ходи... Фуню, я не можу говорити. — Вона простягала до мене руки, заливаючись слізьми. — Хо... ходімо... — Врешті витягнула мене на вулицю і видушила: — Фуню... я вбила Джоджика...

Я не відразу міг второпати, хто такий Джоджик. Може, пес, а може, коцур.

— Фуню... ти мене любиш? Скажи, що любиш! Я його вбила тесаком. Тим, що розрубують м’ясо.

Я здригнувся, уявивши собі цю кулінарну сцену.

— Боже мій, — торохтіла вона, — Фуню... я його закатрупила... він тепер лежить пляцком і не дихає...

Вона молола й молола, тягнучи мене за собою, а я згадував, про якого вона Джоджика теркоче. Джоджик! Джоджик? Джоджик! А-а-а, Джоджик! Так би й, курва, сказала. Джоджик! Її чоловік. Він називався інакше, але вона його так собі інтимно кликала. І якби одного разу не вибовтала цю пікантну сімейну таємницю, я б так і не здогадався про кого мова. Джоджик!

— Лідко! — струснув я нею, до останньої хвилі все ще надіючись, що вона талапнула тесаком кота. — Ти вбила чоловіка?!

— Я вже півгодини намагаюся тобі якраз це втовкмачити.

— Нащо ти його вбила? — бовкнув я найдурніше питання, яке тільки могло вигулькнути в такій ситуації. Бо люди отако серед ночі просто не здатні на розумні питання. Вона не відповіла, а потягнула мене за собою.

— То він справді мертвий? — не міг заспокоїтися я.

— Мертвіш не буває. Ти мене любиш?

— Люблю. А ти пробувала пульс?

— Здурів? Я навіть боюся туди зайти. Він лежить на кухні.

І я йду за нею, навіть гаразд не усвідомлюючи, навіщо, бо що мене має обходити її чоловік та й вона сама, про любов до якої я можу говорити скільки завгодно, але не відчувати її ані краплини. Вона вбила чоловіка, а я чомусь маю щось тут полагоджувати, але чим я можу допомогти — розчленити труп і по частинах винести з хати? Цього вона хоче?

— Що ти там бурмочеш? — спитала вона, вочевидь, вловивши якісь звуки моїх роздумувань, але я буркнув «нічого», бо ми підходили до її хати на Личакові.

Вуличка потопала в темряві, десь нявчали коти, і вітер порипував у віконницях. Я обережно переступив поріг, прислухаючись і все ще не вірячи почутому. Лідка зупинилася в сінях і лише показала рукою на двері кухні, з-під дверей пробивалося світло й не долинало жодного звуку. Лідка підштовхнула мене в спину, і я нарешті рушив з місця, штовхнув двері й побачив його. Джоджик лежав на підлозі з розчерепленою головою, тесак стирчав з його лисого розумного чола, від тесака тягнувся запечений струмінь темної крові, а підлогу прикрашала ціла калюжа. Пробувати пульс не було сенсу. З таким самим успіхом можна було шукати ознаки життя у вудженого ляща. Він був вбраний у новий костюм, шия перев’язана барвистою хустинкою, бо Джоджик належав до богеми. Тому зів’яла трояндочка в петлиці маринарки мене вже не здивувала.

— Це ти йому порадила вбрати анцуґ [18] Анцуґ — костюм. перед тим, як закатрупити?

— Ні, він прийшов такий. Серед ночі. Я прокинулася від гармидеру. Він був п’яний і шукав на кухні щось пити.

— І щоб він не заважав спати, ти йому розвалила череп?

— Він ідіот... побачив на плиті баняк з теплою водою, в якій я помила миски... подумав, що то узвар, і перехилив у себе. І, може, з п’яної голови й не второпав, що п’є, але до писка йому влетіла стирка, він ледве не вдавився. Ну, і тоді почалося. Полетіли на підлогу баняки, миски... потім здер мене з ліжка, сказав, аби я гріла вечерю, а сам ходив по хаті й плювався... а коли я повернулася до плити, задер на мені сорочку і намагався прилаштуватися. І тут я не витримала... я не витримала... відскочила... а він не втримався на ногах і впав грудьми на плиту, заверещав, бо його обпекло, а я вхопила тесака і з усієї сили... сам бачиш... — Потім вона обхопила обличчя руками й захлипала: — Боже, що я наробила.