Володимир Єшкілєв - Пафос

Того ж ранку Пепсі наснилися щури. Щури лежать у великій алюмінієвій мисці, котру батьки використовують для консервної справи. Вони так і лежать -довгасті, промиті — немовби приготовлені для квашення огірки. Тільки хвостики ледь ворушаться — щурики свіжі. Сірі спинки і рожеві пухнасті борлачки напрочуд вдало, гармонують з тьм'яно-сірим металом миски. Над мискою кремезною вежею зноситься батько Пепсі, одягнений у парадний військовий стрій. Виблискують золотом майорські погони, обидва боки мундира прикрашають ордени та медалі. Батько з урочистою неквапливістю вибирає з миски чергового щурика і запроторює заспаного гризуна до череватого слоїка, на чверть заповненого оцтовим розчином, травами і часничними зубчиками. Він встромлює йому під хвіст скручений в рурку смородиновий лист. Кладе головою донизу. Хвости покладених до слоїка тваринок зміїстим клубком зносяться понад поверхнею розсолу. Батько додає окропу, лаврового листячка, перцю і дивиться, як зі щурячих писків піднімаються на поверхню караванчики бульбашок. Занурений в розчин, щурик меланхолійно борсається і, невдовзі, завмирає. Наступний щурик значно волохатіший за попереднього. Батько довго тримає звіринку в руці, ніби шукаючи для неї місце серед петрушки, часнику, щавлю. А потім раптом відводить руку від скляного горла, підносить щурика до правої частини мундирного орденостасу, починає полірувати волохатою пацючою дупкою сріблясто-блакитну поверхню ордена «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» 3-го ступеня. Орден великий, восьмикінцевий, подібний до розчепіреної тропічної жаби. Рожевий гофрований хвіст щурика сіпається, зачіпає легеньку алюмінієву медальку «За отличие в воинской службе» 2-го ступеня, яка весело дзеленчить (перший звук, котрий чує у своєму сні Пепсі) і розхитує велику важку жовту медаль «За укрепление боевого содружества».

Зірочка у центрі ордена-жаби яскравішає, немов наживо-сріблена радянська копійка. Батько задоволено мружиться на срібло, нахиливши голову. Подвійне підборіддя напинається хвилею, і Пепсі бачить на батьковій шиї довгасту бородавку-метрополію, оточену меншими — наче підлеглими їй — бородавками, плямами та списоносним вояцтвом неголеного рудого волосся. Пепсі відчуває, як її лицеві м'язи мимоволі розтягують обличчя у вухатий ромб бридливої ґримаси. Батько повільно піднімає голову і дивиться на Пепсі. Погляд цей злішає. Батько щось каже. З виправдальним белькотінням та кахиканням Пепсі виринає у реальність.

Бубонить телевізор.

— Але ж ти й спиш, неробо, — чується крізь скоромовку дикторів батьків голос.

Пепсі під ковдрою підтягує сповзлі панталончики, зганяє з ліжка заповщену перську кітку Оксану і сідає, ще затерпла, закашляна, напівсонна, їй здається, що гримаса вухатого ромба все ще розтягує її обличчя.

— Я сьогодні не працюю, — каже вона, тамуючи кашльовий спазм.

— Вчора ж сама казала розбудити тебе о дев'ятій, — батько дистанційним пультом перемикає канал. На екран телевізора вискакує брилиста голова посадовця і коментує причини нестачі дизельного палива на селі.

— Вкрали, — майже вдоволено констатує батько, чухаючи волохаті, татуйовані тримачтовим вітрильником, груди.

Він сидить у широкому шкіряному кріслі, напівоголений у червоних спортивних штанах і розкопаних домащні х кросівках.

— Спіонерили, — уточнює він висновок щодо проблем сільських трударів, обертається до доньки. — Ну і рожа в тебе. Йди повмивайся…

Пепсі йде вмиватись. Вмивається вона голою, хоча миє тільки обличчя, стягуючи з нього ромбічну гримасу мікроскопічними гачками, схованими в молекулах аш-два-о.

— Гальо, — кличе батько. — Чуєш мене?

— Га? — Пепсі вистромлює голову у коридор. Кітка Оксана дивиться на неї жовтими пласкими очима.

— Дзвонив той фацет. Друг Ангелі.

— Що казав?

— Казав, що в дівок великі неприємності… — встигає почути Пепсі. Рекламний слоґан вискакує з телевізійного динаміка звуковою бомбою, вибухає; уламки слів, музики розлітаються довкола, шиплять, притлумлені шумом умивальника.

— Що? Не чую… — Пепсі огортається рушником.

— Казав, що дзвонив до друзів, в Ізраїль. Вони буцімто їздили тими адресами, що дала Ангеля. Дівки там не працюють, в тих родинах. Каже, що то ніби все брехня.

— Що «брехня»?

— Він каже: не працюють вони гувернантками. Ні Ангеля, ні твоя сестра.

— А ким?

— Не каже. Але натякає, — батько виходить до коридору, заповнює його тлустим волохатим тілом. — Ти мені сама скажи, от де може працювати нелегалка? Вони ж нелеґалки. Ти мене розумієш?