Володимир Єшкілєв - Пафос

Елі виходить їм назустріч.

— Долбані молдавани, — спльовує Жура. — Щось знають, але не кажуть.

— Бандити, — погоджується Корват. Він чує, як важко гупає серце.

— Фотографію забрав?

— Ось вона.

— Ризикові ви пацани, — посміхається Перельман. — їх навіть поліція боїться.

— Ти бачив, як вони одягнені? Ланці золоті… — не може заспокоїтись Жура.

— Одяг — це текст, — каже Корват, масуючи скроні, і згадує дизайнерку, від якої почув цю сентенцію. Дизайнерка була молода, освічена, з претензіями на стильність і знання Барта…

Як він тоді прокоментував її розмишлізми? Здається, зацитував якогось московського герменевтика: «Притягувати побутуючий світ в якості мови є некоректною операцією». А вона ж тоді притягувала до свідчень не світ. Не мову… Хімічні Заручини. Не вийшло тоді переспати з дизайнеркою, побачити її голою, встромити у її тіло хоч якогось свідка. Оголеність — звільнений від метафізики текст… Яке було татуювання на руці у хвостатого молдаванина? Оголена цицьката жінка, череп, лаврове листячко… І ще було попередження про щось. В очах покруча. Треба тікати, Аристиде.

Увечері 1 травня 1650 року Залу Лицарських Посвят родового палацу Казуманів освітлювало вісім тисяч свічок. Семикутні знаки Walpurgisnacht [59], сплетені з ґнота місцевими відьмами і просочені олією та сіркою, горіли повільним синюватим полум'ям. Його оточували золотаві відблиски від оніксових колон, тлустих путі, деревовидних канделябрів, стародавньої зброї, відполірованих до дзеркального блиску кірас, Гардин з важкої індійської парчі, відрестав-рованих атласом і генуезькою ниткою там, де особливо ревно попрацювала міль. Кубічний вівтар був накритий чорним оксамитом з орлами — символами присутності на Ритуалі носіїв переднайвищого Дев'ятого Градуса.

На вівтарі лежали Хрест і Лілія.

Навколо вівтаря потрійним колом розташувались двадцять дві постаті містаґоґів та містафанів: дорослі у важких, гаптованих золотом і коштовностями, плащах кольору маренго з конічними каптурами і напівоголені підлітки з намащеними лискучими тілами, у пірамідальних напудрених перуках. Серед парчевих завіс застигли помічники Магістра і палацові охоронці з нагостреними до блакитного сяйва алебардами. Всі вікна і двері було ретельно зачинено і запечатано освяченими печатками. Найвідданіші Казума-нові посіпаки нишпорили навколо палацу, відганяючи підозрілих, серед яких, за передбаченням Магістра Ґермаго, могли виявитись вороже налаштовані відьми, підпилі сільські ворожбити, заздрісні окультисти, перевдягнені єзуїти, або ж (й такого не виключав передбачливий і досвідчений Верховний Містаґоґ) демонічні привиди та істоти, притягнуті до палацу невгасимою енергетичною спрагою. Для остаточної переконаності у містичній безпеці. Ґермаго протягом трьох годин начакловував Кабалічну Дамбу, спрямовану проти потужних і завзятих архидемонів Півночі, що, як відомо навіть географам, мешкають у крижаних печерах Уральських гір і мають фантастично чуйні рецептори.

Нарешті згас і зійшов димом найменший із семикутних знаків. Містафанка, одягнена Жрицею, сплеснула долонями, і до вівтаря наблизився перший з каптуроносців. Він прочитав Ключове закляття Маати і відкинув каптур. Присутні побачили сивіючі скроні і видовжене бліде обличчя Ґермаго. Магістр був схвильований і напружений: у запалих очах палав вогонь майбутньої перемоги.

Одна з жінок у маренґо (у світі знана як панна Катажина Барлоцька, наречена хорунжого Чарити) схилила голову до сусідньої закаптурованої особи (панни Роксани, дочки і спадкоємиці бунчужного воєводи Мешкула) і прошепотіла:

— Він дивовижний чоловік.

— На нього вже поклала око удова Калиновського, — відповіла Роксана.

— Та стара сова?

— За тою совою сімдесят ординарних маєтків і три чверті маєстатних прибутків у Пнівському каштелянстві.

Панна Барлоцька розчаровано зітхнула і спрямувала увагу на те, і^,о діялось побіля вівтаря. А там Магістр підняв руки з долонями, обернутими до святинь на оксамитовому антемінсі, і прорік гучним голосом:

— Я, Майстер Перфектного Правосуддя, свідчу перед Силами та Ієрархіями буття: рівнина Закону заколихана, піднімаються Гори Жаху, Плоскогір'я Хаосу. Світ закінчиться дивною громовицею, що насунеться з Півночі, стираючи згріховані осередки людські й числа тих осередків. Бачу це, і обрані бачать моїми очима!

З протилежного кінця зали виступила інша містерійна постать і відкинула каптур. Відкрились посріблена баштоподібна перука з вплетеними діамантами і потиньковане до вапняної сніжності обличчя молодої жінки. Присутні аристократи впізнали офіційну коханку Казумана Домініку Паланецьку, шляхтянку герба Абданк. Катажина Барлоцька поцінувала приблизну вартість діамантів на її перуці, і очі її зволожилися.