Володимир Єшкілєв - Пафос

— А якби і бачили… До одного місця мені їх бачення!

— А ти Арікові про Йосі розповіси?

— Розповім. А чого ж ні? Мені байдуже. А для нього це ще й доброю наукою буде. Моя сеструня-шльондра таки мала рацію. Він невдаха. Всі чоловіки — невдахи!.

— І про Тель-Авів розповіси? Джипсі не відповідає.

— Я повернусь, — раптом каже Анджела, — повіддаю всі борги, лишу батькам штуку баксів і поїду до Америки.

— Спочатку треба повернутись. Наші ж паспорти у твого Циппо-румуна. Якби, до речі, ти, подруго моя шановна, його не знайшла…

— То ми й досі б сиділи без роботи. І я його не шукала, мала, зовсім не шукала. Я ж розповідала тобі.

— Так, розповідала. Про пляж…

— Кен, кен… Той чортів пляж, та чортова Хайфа…Вип'ємо мала…

Анджела п'є, не розбавляючи. Джипсі помічає, що її колежанка поблідла, під очима, розгладжуючи бганки окреслились сині канальчики артерій.

— А якщо він зовсім не віддасть нам паспортів? — питає Джипсі.

— Віддасть. Півтора року відпрацюємо, віддамо йому аванс плюс ті двадцять відсотків і ту страхівку, то куди він дінеться…

— А ти з ним ще поїдеш до Тель-Авіву?

Анджела недобре посміхається.

— Як захочу. Я не рабиня.

— Може не віддати.

— Віддасть… Минулого шабату у Тель-Авіві було не дуже весело. А Циппо…Вони тут самі всього бояться. Самі лише понти, ланцюги золоті… Ми б їх, навіть без прикриття, всіх би давно послали. Одна біда, що ми нелеґалки… Але тут демократія. Ми теж за себе можемо постояти.

— Улай [25].

— Кен, мала… Кен! — Анджела куйовдить Джипсину зачіску. Гладить її вушко. — Ти гарна дівка, Джипсі! Красива, молода, здорова… А якщо Йосі жениться на тобі, що будеш тут робити?

— Піду в ульпан [26]. Вивчу мову. Може, піду в коледж готельного бізнесу. Йосина небога там зараз вчиться, я за неї ніяк не дурніша… А, зрештою, маючи оранжевий паспорт, можна і до Америки, і куди завгодно… Світ великий.

— Так тільки здається, мала…

— Світ великий і добрий, — з несподіваною впевненістю говорить Джипсі.

— Світ злий. Я от дивлюся на тих, хто тут вже років десять, п'ятнадцять. Вони ж ніби всі вже влаштовані. Дехто отримав квіют [27], заробляє непогані (та що я кажу, дуже й дуже непогані!) гроші, все в них нібито добре. Але є в них, сидить середині, щось таке… Таке дивне, що я, напевне, словами навіть сказати не зможу… Ти Соню Михайлівну, в якої ми у Хайфі жили, коли тільки приїхали, пам'ятаєш? Вона ж, Соня, з алії початку сімдесятих. Так вона розповідала мені про сон, що тепер став постійно їй снитися. Вона навіть порахувала, скільки той сон їй снився: вісімдесят три рази. Вона боїться, що коли сто разів присниться, то збудеться… Направду боїться!

— Страшний сон?

— Їй сниться війна. Але не та, що була, а ніби майбутня. Сниться, що десь поряд арабські війська (вона знає, що поряд, за спиною, але не обертається: гірше за смерть обернутись). Вона ніби, в тому сні, вантажить на човен дітей, онуків, ручники, чемодани, постійно втікає кіт, і вона просить спіймати його, бо ж араби приб'ють ізерського кота. І весь сон вона дивиться тільки і лише у бік моря, ніколи не обертається. Але вона ніби заднім оком все одно бачить за спиною арабський танк. Вона навіть змалювала мені той танк: темно-зелений, з написом «Хезболла» на півкруглій башті. Такий тлустий білий напис, де літери вертикальні, як патики, і автомат Калашникова зверху намальований. Той танк стоїть на набережній і його гармата повертається в бік човна. Дуже повільно повертається, як годинникова стрілка. Я тоді з неї сміялась: де, кажу, ті арабські танки? В Лівані, далеко. Соня теж ніби сміється, а сама каже: де тепер той затятий молодий Ізраїль, яким він був у часи Війни Судного дня (вона ж ще пам'ятає сімдесят третій рік), не той він тепер. Впав, каже, національний дух в народі, не та вже молодь, а прем'єр Барак [28], каже, — так це ж ізерський Ґорбачов, він все розвалить своїми договорами. А молодь, каже Соня, зовсім стала невойовнича. Хоче самих лише розваг мандрів світами, не хоче до армії. Найздібніші тікають до Америки, Франції. І народ спаскудився від останніх переселень… В Самарії позавчора олім підпалили будинок рабина…

— Наші совки що хочеш спаскудять, — погоджується Джипсі. — Але, як на мене (я, подруго, теж дещо спостерігаю), араби ще менш войовничі. Принаймні у нас, в Тверії, так справжнісінькі зайці. Мають ізерські паспорти, гендлюють собі…

— З пустелі можуть прийти інші, войовничі.

— То так тільки сказати можна красиво: з пустелі прийдуть… В пустелях тепер теж не кочові дикі орди, а цивілізація. Навіть бедуїни не підтримують партизан… Може Соня така налякана, бо вже колись бачила війну, бачила, як бомби падають. А молодь то все бачить переважно в телевізорі. Народам теж треба колись розслаблятись… Вони всі впевнені: ЦАХАЛ [29]завжди перемагав, і знов переможе. Вони ж тепер мають атомну бомбу.