Володимир Єшкілєв - Пафос

На сірому тлі авдиторного шуму виникає сторонній звук.

Музичка.

Щось лилувато-медитативне, двоюрідне канону кантрі.

«Плеєр слухають! Зборзілі нахаби!» — Корват майже впевнений, що авторкою музичної провокації є Ц-ПР-42. Він сходить з кафедри. Оглядає принишклу авдиторію і йде прямо до стола, за котрим умостилась чорно-біла парочка. Він зупиняється поряд з batlasse. Плеєра немає. Корват бере до рук конспект нахабнючки, продивляється списані рівним чітким почерком сторінки. Всі записи присутні.

«Упс!» — дивується він. — Щось не так? — запитує нахабнючка. Магда дивиться на Корвата вологими хитрими очиськами. її спідниця задерта так вправно, що бічний розріз, акулячою пащею порозкладений на нозі, відкриває для обсервації червоний ґіпюр напівпрозорих трусиків. Контраст опуклого червоного мережива і гладенької шкіри вражає Корвата симфонією поверхневих фактур. «Ось чому в неї червоне взуття!» — здогадується він, відстежуючи тоскні наслідки адреналінової блокади: жодних порухів, жодної динаміки під ґульфиком.

«Стаєш імпотентом, Аристиде!» — повідомляє він зовнішньому, соматичному Корватові, для якого передбачається вся сумна актуальність поміченого факту.

— Ви постійно вдвох розмовляєте, — робить він зауваження Магді і Ц-ПР-42. Він вже повертає на зворотний (до папірців на кафедрі, до самовбивць і псевдонімів) шлях, коли чує голос нахабнючки:

— Ми розмовляємо, бо Ваша лекція нецікава.

Корват реагує миттєво. Він відразу складає нищівну, невідпорну, достойну рафінованого інтелектуала, відповідь. Але всі сентенції, виготовлені на згубу Ц-ПР-42, залишаються застряглими у горлі: краєм ока він помічає як правиця нахабнючки відтягує гумку Магдиних трусиків і щезає під бганками спідниці. Магда вдоволено мружиться. Корват готовий поклястися, що бачить миттєвий рожевий спалах «гусячої шкіри» на оголених раменах валькірії.

Замість відточеного леза інтелектуальної іронії з Корвата лізе тривожно-зніяковіле, кволе запитаннячко:

— Чому це Вам нецікаво?

— Непереконливо, — каже лакована дівчина.

— А Ви самі колись пробували покінчити з життям? — питає примружена Магда. Корват дивиться на її ноги. Невже примарилось? Права рука Ц-ПР-42 чемно лежить на столі. «Що це сьогодні зі мною коїться?» — він раптом відчуває шалений тиск у сечовому міхурі.

— А наявність такого досвіду Ви вважаєте для лектора обов'язковою?

— Ні, — каже білявка, — але ж Ви намагаєтесь нам щось довести.

«То вони обидві проти мене!»

— У ісламському мистецтві, — переходить він у контрнаступ, — є поняття «доторку до буття». Обійняти буття, вичерпати ідею, ситуацію, річ може тільки Аллах. Людина, натомість, здатна лише торкнутись Ним сотвореного, трошки його змінивши. І все. Не заглиблюючись у істинну сутність речей… Втім, наскільки бачиться, для вас, дівчата, практика доторків не є чимось незнаним…

Авдиторія сміється. Один — один.

— І цей увесь перелік (не ображайтесь!) літературних банальностей, — питає Ц-ПР-42, — Ви направду вважаєте «доторком до самогубства»? Воно ж все наскрізь несправжнє…

— А Ви, шановна, знаєте щось таке «справжнє»?

— Вона собі вени різала, — повідомляють за спиною Корвата.

— Навіть так? Тоді, якщо, безперечно, немає застережень етичного кшталту, Ви нам зробите усне повідомлення про Ваше бачення проблеми суїцидального Послання в літературі. Згодні? Ми Вас охоче послухаємо, — висуває він безвідмовну викладацьку пастку. «От і подивимось на тебе, розумнице… Таkе mе аwау, Аh, Аh…»

Ц— ПР-42 запитально дивиться на Магду. Та знов примружує сяючі очі. Нахабнючка обертається до Корвата:

— Мені можна вийти на кафедру?

— Авжеж. Отже Ви готові повідомити нам щось справжнє і небанальне?

— Спробую.

«Упс!» — подумки констатує Корват, дивиться на годинник.

— Добре, — погоджується він. Лекторська впевненість поступово повертається до нього. Він каже до авдиторії:

— Поки наша доповідачка буде збиратись з думками, я перевірю наявність студентів у групі ПР-42. Працювати будемо без перерви. Згодні?… Ну, то дякуйте вашій колезі… Де обліковий журнал?

Журнал у Магди. Вона віддає його Корватові, повідомляючи:

— Нас менше як півгрупи. Декан забрав усіх хлопців носити меблі у бібліотеці.

— Мене не попереджали.

— Так то було ще перед другою парою… Нас так мало сьогодні, Аристиде Михайловичу.

— Скільки є, — суворішає лектор, — стільки й перевіримо.

— Я хлопців уже повідмічала, — валькірія показує на щільний стовпчик обведених колами «енок».