Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Якось гувернантка звернулася до Джона з абсолютно безневинним і буденним питанням. У нашому саду Естер якось побачила — принаймні так вона стверджувала — дитину з села, яка в той час мала бути в школі на заняттях.

— Хто ця дитина? — поцікавилася вона. — Хто її батьки?

— Нічого я не знаю, — несподівано грубо відповів Джон.

— Та я й не кажу, що ви обов'язково повинні це знати, — спокійно відповіла Естер, — але ця дитина має бути в школі. Гадаю, що в цьому ви зі мною погоджуєтесь. Ви тільки скажіть мені, чия це дитина, і я обговорю її поведінку з її батьками та директоркою школи.

Джон-копач знизав плечима і збирався був піти, але гувернантка була не тією жінкою, від якої можна було відкараскатися так легко. Швидко оббігши садівника, вона заступила йому дорогу і наполегливо повторила свою вимогу. А чом би й ні? Адже вимога була цілком слушною і висловлювала її Естер цілком чемно. Тож з якого дива садівник мав опиратися?

Але він таки вперся.

— Діти із села сюди не заходять, — тільки й сказав він.

— А ця дитина зайшла, — наполягала гувернантка.

— Діти тримаються подалі від маєтку, бо бояться.

— Не смішіть мене. Чого і кого їм тут боятися? Цей хлопчик був у крислатому капелюсі й у штанях, перешитих з дорослого чоловіка. Його зовнішність досить характерна. Ви не можете не знати, хто він.

— Жодної дитини я тут не бачив, — відрізав Джон, даючи Естер зрозуміти, що розмову скінчено, і знову зробив спробу піти.

Та Естер була сама наполегливість.

— Але ж ви не могли його не бачити!

— Нормальна людина не побачить того, чого побачити не можна. А я — людина нормальна. Коли нема чого бачити, я нічого й не бачу. І на вашому місці, пані, я теж нічого не побачив би. Тож до побачення вам.

І з цими словами Джон-копач таки пішов. Цього разу Естер не стала перепиняти його. Вона залишилася стояти, скрушно хитаючи головою й дивуючись, який це ґедзь із доброго дива вкусив садівника. Що ж, Енджелфілд і справді виявився маєтком, сповненим загадок. Але гувернантка над усе полюбляла інтелектуальні вправи. Лишень заждіть, незабаром вона таки добереться до суті!

Естер відзначалася неабиякою прозірливістю. Однак і вона ще не цілком усвідомила, з ким має справу. Узяти хоча б, наприклад, її звичку залишати двійнят ненадовго наодинці, а самій виконувати якусь заздалегідь заплановану хатню роботу. Спочатку вона пильно приглядалася до дівчат, оцінюючи їхній настрій, зважуючи, чи стомлені вони, скільки часу лишилося до прийому їжі, орієнтуючись на звичне для них чергування періодів активності й відносного спокою. Упевнившись, що двійнята настроєні розслабитися й годину поніжитися у своїй кімнаті, вона зі спокійною душею залишала їх без нагляду. Саме під час одного з таких періодів відносного спокою і замислила Естер швиденько провернути одну справу. Прийшов лікар Модслі, і вона хотіла з ним серйозно поговорити. І поговорити приватно , щоб ніхто ні про що не дізнався.

Простачка Естер! Хіба ж можливо приховати що-небудь, якщо в домі є діти!

Вона зустріла лікаря біля парадних дверей.

— Доброго дня. Яка чудова погода! Може, прогуляємось у парку?

І вони вирушили до класичного парку, не здогадуючись, що за ними шпигують.

— Ви просто сотворили чудо, міс Барроу, — почав лікар Модслі. — Ви перевиховали Еммеліну.

— Чудо?

— Так, запевняю вас. Мої надії справдилися навіть більшою мірою, ніж я сподівався. Я приємно вражений вашими успіхами.

Естер чемно кивнула й трохи відвернулася від нього. Сприйнявши таку реакцію за вияв скромності, лікар замовк; в око йому впали нещодавно підстрижені тисові насадження, і поки він ними захоплювався, Естер встигла опанувати себе. І добре, що лікар відволікся на споглядання бездоганних геометричних форм, а то помітив би іронічний погляд виховательки і швидко збагнув би, що помилився.

На думку Естер, лікарева похвала була недоречною. Ясна річ, що Еммеліна перевиховалася. А хіба могло бути інакше, якщо нею зайнялася Естер? Яке ж у цьому чудо?

Звісно, вони жили у світі, де не вважалося за доречне визнавати наявність ознак геніальності в якоїсь там гувернантки. І тим не менш — мені здалося, що Естер була дещо розчарована. Вона ж бо вважала, що лікар Модслі — єдина в Енджелфілді особа, яка може зрозуміти її й гідно оцінити, І його зверхня поблажливість виявилася для неї прикрою несподіванкою.

Лікар Модслі стояв, засунувши руки в кишені й розпроставши плечі, і вдивлявся кудись туди, де закінчувалися тисові зарості й починалося небо. Його охайно зачесаного волосся вже торкнулася сивина, а на маківці проглядалося невеличке, але чітко окреслене кружальце рожевуватої лисини.