Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Але лікар дорахував до шести й зупинився. Він знав, що Естер мала рацію.

Вони якось знічено поглянули одне на одного. На його обличчі відбилася непевність. Хто вона, ця жінка? І хто дав їй право так з ним розмовляти? Вона ж усього-на-всього опецькувата провінційна гувернантка з носом-картоплиною! А може, ні? Може, все не так просто?..

Естер мовчки дивилася на лікаря, наче прикута до свого місця.

Нарешті вони зніяковіло відвернулися одне від одного. Земля колихнулася і на якусь дещицю відхилилася від своєї осі.

— То коли ви оглянете Аделіну? — спитала Естер.

— Може, вдень у середу? — запропонував лікар.

— Гаразд. У середу вдень.

Земля повернулася до свого початкового положення у просторі.

Вони пішли назад до будинку. На першому ж повороті лікар попрощався, звернув убік і пішов геть.

А за тисом маленька шпигунка гризла нігті й ламала голову над почутим.

Шорстка вуаль утоми ятрила мені очі. Раціональна оболонка свідомості стала тонкою, як газетний папір. Пропрацювавши цілий день та половину ночі, я боялася лягати спати.

Чи в мене вже почалися слухові галюцинації? Наче мені почулася якась мелодія. Навіть не мелодія, а п'ять розрізнених нот.

Щоб переконатися, я розчинила вікно. Так і є. З парку і справді долітали якісь звуки.

Зі словами я проблем не маю. Дайте мені уривок тексту — і я неодмінно здогадаюся, що йому передувало або йшло після нього. У найгіршому випадку зведу вибір до кількох найімовірніших варіантів. Але ж музика — не моя царина. Чим були ці п'ять нот? Початком колискової? Чи відгомоном чийогось гіркого плачу? Здогадатись було неможливо. Не було ні початку, ні кінця, ні мелодії, яка увібрала б у себе ці п'ять нот. Що тримає їх — ці п'ять нот — укупі?.. Після закличного звуку першої ноти наставала перебіжна пауза, наче ця перша нота напружено чекала: чи, бува, не зникла кудись її товаришка, чи не відлетіла назавжди, занесена вітром? І так було і з другою, і з третьою, і з четвертою нотами. А після п'ятої наставала непевність, відчуття, що невдовзі й та тонка нитка, яка з'єднує цей випадковий набір звуків, урветься, і розлетяться назавжди за вітром ці п'ять нот, як пожовкле осіннє листя.

Уперто мовчазні, коли я намагалася змусити їх зазвучати у моїй свідомості, ці ноти невідь-звідки приходили непрохані саме тоді, коли я про них і не думала. Увечері, занурена у роботу, я час від часу завважувала, що ці звуки з регулярними інтервалами знов лунають у моїй голові. І вночі, коли я перебувала на межі сну та дійсності, до мене здалеку долинала та вервечка звуків, нерозбірлива й немелодійна.

Але цього разу я їх і справді почула. Спочатку, як і годиться, пролунала перша нота, а решта її товаришок наче захлинулись у дощі, що дріботів у скло. От і добре, подумала я, і хотіла була вже знову спробувати заснути, як у проміжку між шквалами зливи з води виринули ще три звуки.

Ніч стояла темна, хоч в око стрель. Пітьма була така непроникна, що тільки шум дощу дозволяв уявити, де розташований парк. Безперервний стукіт — то краплі дощу тарабанять у вікно. Раптовий м'який шерех — то шумить на галявині змокла трава під поривами вітру. Дзюркотливий звук — то струмки стікають жолобами до водостоку. Тук, тук, тук, — то падає з листя на землю вода. А між цими звуками, за ними й під ними (якщо я зовсім не збожеволіла) — звучали оті п'ять нот. Ля, ля-ля, ля-ля.

Я влізла у черевики, накинула на плечі пальто і вийшла надвір у непроглядну темряву. Мені навіть власних рук не було видно. І нічого не було чути, окрім чавкання моїх черевиків по галявині. І тут мій слух знову спіймав оті п'ять нот. Що за різкі, неприємні звуки! Ні, це не музичний інструмент, а якщо людський голос, то немилозвучний.

Мало-помалу, часто зупиняючись, я почала вистежувати ці ноти: спочатку обійшла галявину з країв, потім повернула до ставка — принаймні, так мені здалося, — потім збилася з дороги й почала обстежувати розм'яклий грунт у пошуках стежини, і зрештою опинилася не біля тисових заростей, як хотіла, а на ділянці з низькими кущами, що чіплялися за мою одіж. Тоді я облишила спроби вирахувати, де саме я перебуваю, і спробувала зорієнтуватися у просторі тільки на слух, ідучи за вервечкою звуків, наче за ниткою Аріадни в лабіринті. Ноти звучали з нерегулярними інтервалами, і щоразу я йшла на них, доки не наставала тиша. Тоді я зупинялася й чекала. Скільки часу я отак проблукала в темряві? П'ятнадцять хвилин? Півгодини? Єдиним результатом моїх пошуків було повернення до тих самих дверей, крізь які я вийшла з будинку. Отже, я пройшла — або ж хтось мене провів — по колу.