Рут Хоган - Хранитель забутих речей

Лору здивувало, як їй полегшало, щойно вона мовила вголос:

— Я Лора і я повна ідіотка.

— Ви надто суворі до себе, — Юніс стисла її руку й усміхнулася. — Але ви кохаєте його?

Лора знічено кивнула.

— То скажіть йому про це.

— Я намагалася. Однак він не відповідає на мої дзвінки, і я не звинувачую його. Я поводилася дуже погано. Я залишила повідомлення з вибаченнями, але зрозуміло, що я його більше не цікавлю.

Юніс похитала головою:

— Ні, я не це маю на увазі. Поговоріть з ним, а не з його телефоном. Знайдіть його і скажіть усе йому прямо в очі.

Раптом Юніс почала порпатись у своїй сумочці й витягнула звідти маленьку коробочку.

— Майже забула, — промовила вона. — Я тут принесла дещо для сайту. Я знайшла це багато років тому, ідучи на співбесіду з Бомбардиром. Я завжди зберігала цю річ як свій талісман. Я ніколи не думала про того, хто загубив її. А зараз, здається, буде чесно віддати її вам. Знаю, це все сталося дуже давно, але, можливо, вам вдасться знайти справжнього власника.

Лора усміхнулася:

— Звісно, я спробую. Але треба записати деталі, які ви зможете згадати.

Юніс не мала навіть думати про це. Вона відразу ж видала день, дату, місце без жодного сумніву.

— Бачите, — сказала вона, — то ж був один з найкращих днів мого життя.

Лора взяла в Юніс коробку.

— Можна? — запитала вона.

— Звісно.

Коли Лора відкрила коробку й вийняла медальйон, вона на мить зрозуміла, що таке бути Саншайн. Предмет у її руці промовляв до неї, ніби мав власний голос.

— Із вами усе гаразд? — голос Юніс звучав десь іздалеку.

Лора нетвердо звелася на ноги.

— Ходіть зі мною, — сказала вона Юніс.

Двері до кімнати Терези легко відчинилися, і Лора поклала заповітний медальйон з маленьким зображенням Святої Терези з Трояндами, оправлений у золото, біля фотографії Ентоні й Терези. Невеличкий блакитний годинник, що зупинився, як і звичайно, раптом почав цокати. Лора перевела дух, і якусь мить дві жінки стояли мовчки. А потім внизу, на веранді, почала грати музика, спершу неголосно, а потім усе гучніше: «Лише від згадки про Вас…»

Юніс захоплено спостерігала, як Лора радісно стисла руки, коли у відчинене вікно ввірвалася злива трояндових пелюсток.

Коли Лора проводила Юніс до воріт саду, Фредді під’їхав на своєму пошарпаному «ленд-ровері» й вистрибнув з машини. Він ввічливо привітався з Юніс і глянув на Лору.

— Нам треба поговорити.

Юніс поцілувала Лору в щоку й підморгнула Фредді:

— Саме про це я й казала.

Вона причинила за собою хвіртку й, усміхаючись, пішла собі.

Вони вийшли на прогулянку вп’ятьох: Юніс і Ґевін крокували, взявшись за руки, а у смугастій господарській сумці несли Бомбардира, Дугласа й Бейбі Джейн. Юніс хотіла зробити все сама, але Ґевін і чути про це не бажав. Коли Бомбардира примусово запроторили до «Щасливого притулку», він попрохав Ґевіна дружньо дбати про Юніс, не обмежуючи при цьому її свободи. Так чи так, на тих поминках, коли Юніс чесно зізналася йому в усьому, Ґевін відчув слабину в її броні й використовував це, щоб дотримати дане Бомбардирові слово. Чудовий день на морському узбережжі: сонячний, з легким бризом, а небо кольору блакитного Кюрасао. Щоб пом’янути друзів без перешкод, Ґевін залишив свою «ауді» вдома, вони приїхали сюди потягом.

Юніс хотіла, щоб цей день став справжніми поминками Бомбардира, тож вони гуляли по освяченому часом маршрутові. Перетинаючи пірс, Юніс і Ґевін зустріли молоду пару, яка вигулювала мініатюрних мопсів, хлопчика й дівчинку, одягнених у блискучі нашийники. Юніс не змогла стриматися, вона зупинилась і висловила свій захват цими милими істотами, після чого собаки, щасливі, відійшли. Ґевін подивився на сумовите обличчя Юніс і стиснув її руку.

— Вище носа, старенька. Скоро Білл Бейлі буде вдома.

Юніс нарешті дозволила собі завести собаку. Вона все збиралася зробити це після смерті Бомбардира, але потім, загубивши його прах, відчувала, що не заслужила такої радості. Юніс знала, що має виконати свій обов’язок перед старими друзями, перш ніж заводити нових. Білий колі з чорними плямами провів більшу частину свого короткого життя на ланцюгу біля хліва, і персонал у Баттерсі не мав особливо оптимістичних прогнозів щодо його реабілітації. Проте малий пес мав велике хоробре серце, що бажало дати світу ще один шанс. Персонал назвав його Біллом Бейлі, як героя пісні, на щастя, сподіваючись, що йому вдасться знайти собі гарного друга, який забере його додому. І він знайшов. Юніс. Щойно побачивши його, вона закохалася в ці загострені вуха і великі темні очі. Спершу Білл Бейлі поставився до неї з підозрою, але після кількох відвідин вирішив, що Юніс його цілком улаштовує, і навіть лизнув їй руку. Наступного тижня він переїде до неї назавжди.