Рут Хоган - Хранитель забутих речей

— Увімкнути газ під чайником, чай у заварник, молоко в глечик…

На кухні Лора усміхнулася, спостерігаючи, як Саншайн готує чай, примовляючи сама до себе. Дівчина завжди так чинила, коли завдання потребувало зосередження. Хтось постукав у задні двері, і Фредді увійшов, не дочекавшись відповіді. Лора поговорила з ним учора ввечері, повідомивши, що посада зберігається за ним, якщо він іще бажає працювати в Падуї. Крім цього, вона запросила його пити чай на кухні, замість чаювати на самоті в саду, як він завжди робив. Його не було з дня похорону, коли він пішов, ситуація в Падуї здавалася ще непевною. Лора сама здивувалася, запросивши його, але пояснила таке несподіване рішення тим, що чим частіше вона контактуватиме з Фредді, тим менше хвилюватиметься, коли все-таки випаде спілкуватись. Однак нічого не допомагало, він усе дужче їй подобався.

— Дві ложечки цукру, будь ласка, — сказав Фредді, підморгнувши Саншайн, яка зашарілась і зосереджено вдивлялася в чайну ложку, яку тримала в руці. Лора знала, як почувається бідолашна дівчина. Якась таємниця вабила у цьому мовчазному чоловікові, котрий так дбав про сад і непомітно та швидко виконував різні чудернацькі роботи в будинку. Лорі кортіло дізнатися більше про його життя за стінами Падуї, але він не любив патякати про себе, а вона не мала хоробрості розпитувати. Лора пообіцяла собі: якщо випаде слушна нагода, то вона його розпитає. А поки єдина інформація, якою, здавалося, готовий поділитися Фредді, стосувалася того, що треба зробити в саду і чи залишилося ще печиво.

— Фредді, це Саншайн, моя нова подруга й помічниця. Саншайн, це Фредді.

Саншайн спромоглася відірвати погляд від ложки і спробувала глянути на Фредді.

— Привіт, Саншайн! Як воно нічого?

— Що саме нічого? Мені дев’ятнадцять, я сонячна людина.

Фредді усміхнувся:

— Мені тридцять п’ять із трьома чвертями, і я Козеріг.

Саншайн поставила перед Фредді чашку чаю, глечик молока, цукорницю. Потім ложечку для чаю, тарілку з печивом. А ще виделку, рідину для миття посуду, коробку кукурудзяних пластівців і обідець для збивання яєць. Коробку сірників. Білозуба усмішка осяяла гарне обличчя Фредді. Потім він щиро, по-хлоп’ячи зареготав. Хай яким було випробовування Саншайн, але Фредді пройшов відбір. Дівчина сміливо присіла коло нього.

— Святий Ентоні залишив усі загублені речі Лорі, й ми маємо повернути їх. Усі, крім чашки з блюдцем.

— Це добре?

— Так, показати тобі?

— Не сьогодні. Я вип’ю чаю, одразу вимию чашку з оцим засобом, а відтак піду ще попрацюю. А наступного разу, коли я сюди завітаю, ми поговоримо про речі Ентоні.

Саншайн майже всміхнулася. Лора почала відчувати себе трохи зайвою:

— Ентоні був дуже хороший чоловік, Саншайн, але все-таки він не святий.

Фредді допив чай:

— Ну, тепер він може ним стати. Ніколи не чули про святого Антонія з Падуї, покровителя загублених речей?

Лора похитала головою.

— Я не жартую. Свята правда. П’ять років недільної школи, — додав він, пояснюючи свою обізнаність.

Саншайн переможно усміхнулася. Тепер у неї є два друга.

Лора викидала своє старе життя. Страшенний клопіт. Вона запхала коробку з різним непотребом у смітник і грюкнула кришкою, випустивши хмару бруду й пилу собі в обличчя. Перебираючи речі, взяті з квартири, вона помітила, що багато з них стоять нерозпакованими ще з часу переїзду від Вінса. Якщо вони ні разу не знадобилися їй за останні шість із чимось років, то навряд чи знадобляться зараз. Може, місцевий доброчинний магазин був би й не проти взяти щось із її «сміття», але, щоб віддати його, треба їхати в місто, а Лорі не дуже хотілося кудись виходити. «Зараз я надто зайнята», — переконала вона себе. Та не встигла заспокоїтися цим виправданням, як із глибини душі виринуло почуття провини. Лора згадала рядки листа Ентоні: «за стінами Падуї — цілий світ, і він вартий того, щоб повсякчас виходити в нього». «Іншим разом», — пообіцяла вона собі.

Лора витерла бруд зі свого обличчя руками, а руки автоматично потерла об джинси. Боже милий, вона виглядає огидно, час прийняти душ.

— Здрастуйте! Ви тут працюєте?

Це питала, наближаючись стежкою від будинку, довгонога білявка, одягнена в тісні джинси та ідеальний кашеміровий светр, взута у блідо-рожеві замшеві мокасини з фірмовим знаком Gucci. Ошелешений вираз Лориного обличчя змусив молодичку зробити висновок, що вона або іноземка, або трохи несповна розуму, або глухувата. Дівчина знову заговорила, намагаючись вимовляти слова повільно і трішки голосніше: