Рут Хоган - Хранитель забутих речей

— Перший пункт, безсумнівно, правда. Порша справді написала щось, що вона вважає за книгу, і хоче, щоб я це опублікував. Другий пункт — відверта брехня, і я заперечую це усіма фібрами свого єства.

Бомбардир ударив долонею по столу, щоб підкреслити своє обурення, перше ніж голосно зареготати і знеможено впасти в крісло.

— Слухай, мамо, я прочитав цю писанину, вона просто жахлива. Крім того, таке вже хтось писав і з біса ліпше, ніж зробила це моя люба сестричка.

Ґодфрі насупив брови і незадоволено промовив:

— Ти маєш на увазі, вона вкрала сюжет?

— Ну, Порша називає це «інтерпретація».

Ґодфрі повернувся до дружини і похитав головою:

— Ти впевнена, що забрала з пологового нашу дитину? Я навіть не знаю, де ця дівка такого набралася.

Ґрейс зробила відчайдушну спробу захистити дочку:

— Можливо, вона просто не знала, що така книжка вже існує. Може, це просто збіг обставин.

Та ці слова не були сприйняті як аргумент.

— Хороша спроба, мамцю, але книжка називається «Шофер леді Чаттерлей», і це про жінку, яку звати Бонні, і її чоловіка Ґіффорда, котрого паралізувало внаслідок нещасного випадку під час гри в регбі. Врешті-решт ця Бонні закрутила роман зі своїм шофером Меллонсом, грубим на вигляд, але насправді дуже ніжним уродженцем півночі, який трохи заїкається і має тропічну рибку в акваріумі.

Ґодфрі похитав головою, не вірячи своїм вухам:

— Може, у цієї дівчини щось не так з головою?

Ґрейс не звернула уваги на репліку чоловіка, але й не заперечувала, вона знову зверталася до Бомбардира:

— Ну тепер усе прояснилося. Звучить просто жахливо. На твоєму місці я викинула б це у смітник. Терпіти не можу лінощів, і якщо Порша навіть не потрудилася вигадати власну історію, то й не може чекати на якийсь інший результат.

Бомбардир підморгнув їй вдячно:

— Матуся — найкращий друг для хлопця.

— Так, якщо тільки вона не назвала його Норманом. [17] Тут обігрується цитата з фільму «Психо». Головний герой страждає на роздвоєння особистості, у ньому живе дух його покійної матері.

Ґрейс підвелася й переклала сумку на другу руку:

— Ходімо, Ґодфрі. Уже час повертатися в «Кларідж». [18] Один з найдорожчих і найпрестижніших готелів Лондона.

Вона поцілувала Бомбардира на прощання, а Ґодфрі потис йому руку:

— Ми завжди п’ємо чай у «Кларіджі», коли приїжджаємо до міста, — пояснила вона Юніс. — Там найкращі у світі сандвічі з огірками.

Ґодфрі попрощався з Юніс, трохи піднявши свого капелюха:

— Джин з лаймом теж непоганий.

На кінчику пальця зблиснула рубінова крапелька крові й упала на блідо-лимонну спідницю її нової сукні. Лора вилаялася, сердито клацнула пальцями і пошкодувала, що не одягла джинси. Їй подобалося, коли в будинку багато свіжих квітів, але за красу троянд доводилося платити шипам, один з яких якраз увігнався в її палець. На кухні Лора пообрізала нижнє листя на квітах і налила теплу воду у дві велетенські вази. Одна ваза для веранди, інша — для передпокою. Поки поралася з квітами, вона пригадувала розмову, яку мала з Ентоні того ранку. Він сказав, що їм «треба поговорити» перед тим, як вона піде додому. Лора глянула на годинник. Почувалася так, наче її викликають у кабінет до боса. Це просто смішно, Ентоні — її друг. Але. Оце «але» змушує Лору тремтіти? Надворі небо вигравало блакиттю, та в повітрі відчувався запах шторму. Вона взяла одну вазу, глибоко вдихнула і віднесла її в передпокій.

Спокій і тиша огорнули трояндовий сад. А втім, повітря уже бриніло від шторму, що насувався. У кабінеті Ентоні нічого не поворухнулося, не почулось ані звуку. Однак повітря було просякнуте людськими почуттями, історіями. Промінь світла від сонця, що ось-ось мало заховатися за хмари, проник у щілину між шторами і розтяв повітря, засвітивши криваво-червоний відблиск на заставленій полиці якраз біля коробки з-під печива.

Запах гарденій завжди нагадував Лілії про її матір у блідо-блакитній сукні від Скіяпареллі. [19] Ельза Скіяпареллі — паризька модельєрка, популярна в 1930–1940 роки, сукні від Скіяпареллі вирізнялися вишуканістю і жіночністю. Церква Святого Петра потопала в цих воскових квітках, їхній запах розносився прохолодним повітрям, яке рятувало запрошених родичів і друзів від немилосердного полуденного сонця надворі. Врешті, квіти вибрала Еліза. Лілія рада присісти. Нові черевики намуляли їй ноги, але марнославство не дозволило взути щось зручніше, не зглянувшись на артрит і поважний вік. Жінка в недоладному капелюшку, то, напевно, його мати. Половина присутніх на лавці позаду неї зовсім не побачать весілля. Вікарій попрохав присутніх підвестися, бо якраз заходила наречена у потворній грибоподібній сукні, відчайдушно чіпляючись за руку свого батька. Серце Лілії тьохнуло.