Террі Пратчетт - Правда

В дитинстві Вільямові ніхто не прищеплював поваги до Варти. Це були люди не того кола. Визнавалося, що вони корисні — як от бувають корисними вівчарки на полонині; але ж ніхто не пустить забрьохану вівчарку у власний кабінет! Інакше кажучи, Варта являла собою вартий співчуття підвид злодюжок, прошарок суспільства, відділений незримим проваллям від вельможного де Ворда та всіх інших, чиї доходи складали від тисячі доларів на рік.

Родичі Вільяма та всі, з ким вони зналися, постійно тримали в голові уявну мапу міста, поділену на а) ареали проживання достойних громадян, та б) території, де мешкали злодюжки. Для них було б шоком… Ні, виправився Вільям, для них було б викликом дізнатися, що Ваймз користувався зовсім іншою мапою. Ймовірно, він навмисне наказав своїм людям при вході в чужі будинки користуватися парадним під’їздом. Навіть серед білого дня. Тим часом як самоочевидна громадська думка зводилась до того, що правоохоронцям слід користуватися чорним ходом, як і всім іншим слугам [*] У тих колах, до яких належав Вільям, закон сприймали як вугілля чи, скажімо, картоплю — словом, як товар, який за потреби можна просто замовити. .

Цей чоловік просто нічого не тямив. І те, що Ветерані зробив його герцогом, лише підкреслювало Патрицієву неадекватність.

Саме тому Вільям був наперед схильний поважати Ваймза. Він поважав би його вже завдяки іменам його ворогів. Разом із тим, наскільки він знав, ця людина в більшості своїх проявів асоціювалася зі словом «нестача»: їй не вистачало виховання, не вистачало освіти і постійно не вистачало чарки.

У великій залі палацу Фіггімент зупинився.

— Нікуди не ходити, нічого не чіпати, — сказав він. — Зараз я…

Проте Ваймз уже спускався широкими сходами в супроводі справжнього велетня, котрого Вільям ідентифікував як капітана Моркву.

До списку Ваймзових нестач варто було б додати також «елегантність». Не те щоб він був погано вдягнений. І все ж здавалося, що його постать просто-таки випромінює неохайність. Скидалось на те, що на ньому пом’явся б навіть шолом.

Фіггімент зустрів його на півдорозі. Вони перекинулись кількома словами, серед яких розбірливо почулось тільки Ваймзове «що?!». Він похмуро глянув на Вільяма. В його очах безпомильно читалось: сьогодні й так поганий день, а тут ще й ти.

Ваймз спустився до кінця сходів і зміряв Вільяма поглядом.

— Чого вам треба? — суворо запитав він.

— Якщо ваша ласка, ми хотіли б дізнатись, що тут сталося, — сказав Вільям.

— Нащо?

— Бо це зацікавить громадськість.

— Ха! Все й так стане відомо дуже скоро!

— Але від кого, ваша милосте?

Ваймз обійшов навколо Вільяма, роздивляючись його, ніби екзотичну тварину.

— Ви — юний де Ворд, чи не так?

— Так, ваша милосте.

— Мене достатньо називати «командором», — гостро сказав Ваймз. — То це ви збираєте й продаєте всілякі плітки?

— В цілому, так, командоре.

— Що ви зробили з сержантом Щебнем?

— Я лише записав його слова.

— Ага, взяли його на олівець?

— Даруйте?

— Напад на офіцера з погрозою блокнотом? Тц-тц-тц. З цього ніколи не виходить нічого хорошого.

Ваймз припинив кружляти довкола Вільяма, проте бачити його очі за кілька дюймів від своїх було не більшим задоволенням.

— Сьогодні в мене не найкращий день, — сказав Ваймз. — І, схоже, далі він буде значно гіршим. Чому я повинен витрачати час на розмови з вами?

— Можу навести щонайменше одну поважну причину, — сказав Вільям.

— Нумо, спробуйте.

— Ви поговорите зі мною, і я докладно запишу все, що ви скажете. Тими самісінькими словами. Ви ж знаєте мене, командоре, і якщо я щось перекручу, ви знаєте, де мене знайти.

— І що? Ви натякаєте, що якщо я зроблю те, що ви хочете, то ви теж зробите те, що хочете?

— Я натякаю, командоре, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу.

— Ха! Це ви зараз придумали?

— Ні, командоре. Але ви знаєте, що це — правда.

Ваймз пожував свою сигару.

— Ви дасте мені переглянути те, що запишете?

— Звичайно. Я подбаю, щоб ви отримали один із перших примірників, щойно вони вийдуть з друку.

— Я мав на увазі — до того, як усе піде в друк. І ви мене зрозуміли.

— Чесно кажучи, не бачу такої можливості, командоре.

— Я — начальник Варти, юначе.

— Так, ваша милосте. А я — ні. І саме тому мусив сказати те, що сказав.

Ваймз подивився на нього дещо задовгим поглядом. А потім заговорив, причому його тон майже непомітно змінився.