Террі Пратчетт - Правда

— Дозвольте порекомендувати, панове… — почав він, але стародавня звичка далася взнаки: — Найкраща свинина…

— Та ти шо.

— О, пане, такої ви не знайдете ніде!

Більший покупець сказав:

— А шось друге є?

— Даруйте?

— Роги й копита, або тільки роги, чи тільки копита, чи хоча б щур, котрий впав у твою, мля, м’ясорубку!

— Пан Тюльпан, — пояснив пан Шпилька, — має на увазі продукцію більш природного походження.

— Точняк! — підтвердив пан Тюльпан. — Я ж, мля, за екологічно чисті продукти! А ти, братан?

— О, не сумнівайтесь… — Нудль здійняв руку, проте вчасно зрозумів, що його клієнти не сумніваються ні в чому на світі. — Можливо, ви бажали б трохи більш… е-е-е… тобто трохи менш якісну сосиску?

— З нігтями, мля, — сказав пан Тюльпан.

— Ну… гм… я… — пан Нудль здався.

Врешті-решт, він був продавцем — а продавцям притаманно продавати те, що вони мають в асортименті.

— Погляньте ось на цю партію, — улесливо завів він, миттєво змінивши профорієнтацію на 360 градусів. — Комусь із хлопців на бійні зажувало в терку великого пальця — так ніхто й не припинив робити фарш! Не турбуйтесь — щурятини ви тут не здибаєте. Адже щурі туди й не зазирають! Зате тут є інші тваринки. Ну, ви ж чули про цих диваків, котрі твердять, що життя зародилось у якомусь супі? Отак і з цими сосисками… Словом, якщо вам потрібні неякісні перепічки, то якісніших вам не знайти!

— Ви, напевне, — спитав пан Шпилька, — тримаєте це для особливих відвідувачів?

— Для мене, пане, кожний відвідувач особливий!

— А оце, — втрутився пан Тюльпан, — ти називаєш гірчицею?

— Мої покупці, — почав пан Нудль, обережно задкуючи під захистом візочка, — справді називають це гірчицею. Але я…

— Люблю, мля, міцну гірчицю! — прорік Тюльпан.

— Але я називаю це супер-гірчицею! — завершив Нудль без жоднісінької паузи.

— Дві штуки, — коротко сказав пан Шпилька. При цьому він не зробив жодного натяку на порух до гаманця.

— За рахунок фірми! — вигукнув Нудль.

Одним ударом він знешкодив дві сосиски, довбанувши їх об край свого візка, обклав м’ясиво тістом і простягнув продукцію клієнтам.

Пан Шпилька прийняв як перепічки, так і горщика з гірчицею.

— Знаєш, як перепічки називаються в Квірмі? — спитав він, коли парочка вже відійшла від торгової точки Нудля.

— Ну? — спитав пан Тюльпан.

— Сасіска в тєстє.

— І після цього вони там думають, шо в них якась ненаша мова? Та ти смієшся.

— Я вам не гуморист зі сцени, пане Тюльпане!

— Та я тільки подумав, шо, ну, зрозуміліше було б, якби вони називали їх «сасіскамі в іспєчьоннам хлєбє», — знітився пан Тюльпан. Намагаючись змінити тему, він відкусив шматок продукту Нудля.

— Ну і смак… — вичавив він із набитим ротом.

— «Сасіска», пане Тюльпане, їхньою мовою також означає певний орган тіла.

— Я так і думав… Мля…

Здалеку за ними спостерігав Нудль. На вулицях Анк-Морпорку не так уже й часто доводилось почути подібні вирази. Крім того, через акцент цих іноземців пан Нудль ніяк не міг второпати: чого їм так далася та «мля»?

Перед фасадом будівлі на Славномильній хвилювалась юрба, і то така, що дорожній рух уже було відтиснуто на узбіччя Брод-Вею. Вільям сприйняв ситуацію однозначно: якщо десь зібралась юрба, повинен бути й той, хто напише, чому.

В даному випадку причина була очевидна. На рівному карнизі четвертого поверху стояв, притиснувшись до стінки, чоловік, і заморожено дивився вниз.

Натовп унизу щосили намагався відвернути лихо. Щоправда, в Анк-Морпорку традиційно нікому і на думку не спадало відмовляти іншого від прийнятого рішення. Це була правова держава, і вона поважала вибір кожного з громадян.

Проте саме тому кожен громадянин мав право давати поради іншим громадянам.

— Краще піди до Гільдії злодіїв! — надсаджувався невідомий у натовпі. — Шість поверхів, і добра бруківка внизу! Тільки стрибай сторчголов, ясно?

— Довкола палацу теж гарна плитка, — зауважив його сусід.

— Воно-бо так, — погодився перший промовець. — Але якщо він спробує стрибати там, Патрицій його вб’є.

— То й що?

— Ну, це ж буде не його власний вибір, еге ж?

— Вежа Мистецтв — теж непогано, — довірчо сказала якась жінка. — Майже дев’ятсот футів. А який краєвид…

— Авжеж, авжеж. Але також — зайві роздуми. Я маю на увазі, під час падіння. Це ж не кращий час для роздумів, чи не так?

— Слухайте, я там маю цілого воза устриць, і не чекати ж мені, доки вони приповзуть до ресторану самі? — обурювався якийсь візник. — Чого він просто собі не зійде з того карнизу?!