Террі Пратчетт - Правда

— Так… Але ж… Я… — Вільям раптом відчув спалах провини перед паном Кріпслоком.

— А ти взяв і позбавив нас заробітку!

— Але я не хотів! Просто гноми… Просто так сталося!

— Тепер ти працюєш на них?

— Ну… З ними, — сказав Вільям.

— А ми, значить, мусимо голодувати?

Сахариса важко дихала. При цьому ставало помітно, що вона мала достатньо й інших принад, котрі не виходять з моди й цінуються в будь-якому столітті. Ясно було, що вона думає, ніби строгі старовинні сукні приховують цей факт. Це була помилкова думка.

— Слухай, я повинен бути поруч із ними, — сказав Вільям, старанно відводячи погляд. — Я маю на увазі, з гномами. Правитель Ветерані на цей рахунок висловився дуже чітко. І взагалі, все дуже ускладнилось…

— Гільдія граверів буде розлючена, ти це розумієш? — урвала вона.

— Е-е-е, авжеж, — раптова ідея сяйнула Вільямові чи не яскравіше, ніж ті іскри, що посипалися з його очей після ляпаса. — Слухай… А ти не хочеш виступити з цього приводу, е-е-е, офіційною особою? Тобто щось на кшталт: «Ми розлючені», — заявляє представник… представниця Гільдії граверів»?

— Навіщо? — підозріло спитала вона.

— Я просто у відчаї через те, що мені нічого розмістити в наступному випуску, — у відчаї сказав Вільям. — Ти не могла б мені допомагати? Я дам тобі… окей, двадцять пенсів за замітку, а заміток мені треба щонайменше п’ять на день.

Вона відкрила рота для відсічі, але мозок уже зробив підрахунок.

— Долар на день? — перепитала вона.

— Навіть більше, якщо замітки будуть довгі й цікаві, — палко промовив Вільям.

— Для отого твого новинного листа?

— Так.

— Долар?

— Так.

Вона з недовірою зміряла його поглядом.

— Ти ж не можеш цього собі дозволити, хіба ні? Я думала, ти сам заробляєш тільки тридцять на місяць. Ти казав дідусеві.

— Дещо змінилося. Хоча, правду кажучи, я ще й сам не до кінця розумію, в який бік.

Вона продовжувала з сумнівом дивитись на нього, але природний для мешканців Анк-Морпорку інтерес до отримання, хай у далекій перспективі, певної суми грошей явно перемагав.

— Ну, я дійсно іноді чую про різні події, — почала вона. — А писати про це… Що ж, гадаю, це пристойна робота для дівчини? Писати — це ж щось культурне.

— Е-е-е… Так, щось на кшталт.

— Я не хотіла б займатися чим-небудь… непристойним.

— О, я певен — це цілком пристойно.

— І Гільдія не повинна бути проти, авжеж? Зрештою, ти робиш це не перший рік…

— Слухай, я — це інша справа, — сказав Вільям. — Якщо Гільдія буде проти, їм доведеться мати справу з Патрицієм.

— Що ж… Добре… Якщо ти певен, що це прийнятна робота для молодої дівчини…

— Тоді приходь завтра до друкарні, — сказав Вільям. — Гадаю, нам треба випустити наступного новинного листа вже за пару днів.

Це була бальна зала, усе ще вбрана в червоне та золото, але більшою частиною занурена в напівтемряву, в якій привидами височіли загорнуті в савани канделябри. Вогники кількох свічок у центрі зали тьмяно відбивались у настінних дзеркалах; колись, можливо, ті дзеркала непогано підсилювали освітлення, але з роками їх повкривали незрозумілі плями, і відображення свічок здавалися слабкими спалахами глибоководних організмів, видними через хащі водоростей.

Пан Шпилька дійшов до середини кімнати, коли помітив, що чує лише власні кроки. Пан Тюльпан, непомітно змінивши курс у сутінках, уже стягував покривало з якогось предмета, притуленого до стіни.

— Так. Зараз… — почав він. — Е, та це реальний скарб! Я так і знав! Справжній, мля, Інтагліо Ернесто! Бачиш ось цей перламутр?

— Зараз не час, Тюльпане…

— Він зробив їх тільки шість штук! А тут, не повіриш, його навіть не настроїли…

— Прокляття, ми маємо виглядати професіоналами зовсім в іншому!

— Може, ваш… колега хотів би отримати це на пам'ять? — почувся голос із центру кімнати.

Там, навколо запалених свічок, але на віддалі від самого світла, стояло з півдюжини крісел. Це були старовинні крісла з високими спинками, вигнутими ззаду і згори у вигляді глибоких арок. Слід було вважати, що такі форми призначалися для захисту від протягів, але наразі головним, що вони давали людям у кріслах, була глибока і надійна тінь.

Пан Шпилька уже бував тут і належно оцінив задум. Людина в центрі освітленого кола не могла бачити нікого з тих, хто сидів у кріслах, але сама була цілком на видноті.

Тепер йому спало на думку, що таке розташування крісел означало також неможливість для людей у кріслах бачити одне одного.