Террі Пратчетт - Правда

— На який запах ти постійно жалієшся? — спитав Гунілла.

На його шоломі почали темнішати заклепки.

— Запах, е-е-е, пана Рона, — пояснив Вільям, з підозрою дивлячись на пса. — Кажуть, це в нього від природи.

Вільям був певен, що вже не раз бачив цього собаку. Той постійно крутився на краю поля зору — як не дріботів вулицями, то просто сидів на розі, байдуже споглядаючи сум’яття довколишнього світу.

— І що йому треба? — поцікавився Гунілла. — Гадаєш, він хоче нам що-небудь замовити?

— Навряд, — сказав Вільям. — Він, у принципі, жебрак. Тільки його більше не впускають до Жебрацької гільдії.

— Щось він мовчазний.

— Ну, як правило, він просто підходить поближче і стоїть на місці, поки йому не дадуть що-небудь, щоб він забирався геть.

Старий Тхір Рон кивнув і простягнув руку.

— Правда, пане, правда. І не пробуйте мені парити те ваше «будьте ласкаві», нема дурних! Я вам кажу — дурних нема, і я можу розмовляти не гірше за якогось тобі професора, пане, отаке, чорти йому в рот, креветко… Гр-р-р.

Вільям знову подивився на пса.

— Гав, — сказав той.

Гунілла пошкрібся десь у нетрях своєї бороди.

— У мене склалося таке враження, — сказав він, — що в цьому місті у людини на вулиці можуть купити що завгодно.

Він підняв кілька все ще вологих після друку аркушів.

— Ти мене розумієш, приятелю? — звернувся він до Рона.

— Здоровий-коровий.

Гунілла штовхнув Вільяма в бік.

— Як ти гадаєш, це «так» чи «ні»?

— Можливо, «так».

— Гаразд. Дивися сюди, друже! Якщо ти продаватимеш ось це по, гм, двадцять пенсів штука, то матимеш…

— Агов, не можна продавати їх настільки дешево! — втрутився Вільям.

— Чому?

— Чому? Ну, тому що… тому що… ну, тоді їх зможе читати кожен, ось чому!

— Чудово, бо в такому разі кожен зможе заплатити нам по двадцять пенсів, — спокійно сказав Гунілла. — Бідних людей значно більше, ніж багатих, і від них значно легше отримати гроші.

Він знову звернувся до Старого Тхора Рона.

— Моє запитання може видатись дивним, але ти маєш яких-небудь друзів?

— Двері, стерня, стерня, двері!

— Мабуть, так, — сказав Вільям. — Він водить компанію з купкою, е-е-е, невдах, що живуть під одним з мостів. Тобто не те що «водить компанію»… Там у них вельми специфічний колектив.

— Отже, — сказав Гунілла, махнувши в повітрі примірником «Часу», — можеш сказати їм, що якщо вони продаватимуть це по двадцять пенсів штука, то я дозволю вам лишати собі по одному гарненькому блискучому пенні.

— Запхай свій пенні собі туди, де він не заблищить! — сказав Рон.

— Та ти… — почав Гунілла.

Вільям поклав руку йому на плече.

— Перепрошую, одну хвилиночку. Що ви сказали, Роне?

— Здоров-креветко, — пояснив Старий Тхір Рон.

Попередня фраза була сказана голосом, схожим на Ронів, і, схоже, пролунала приблизно з району обличчя Рона — от тільки вона була занадто зв’язною.

— Ви хочете більше, ніж один пенні? — обережно спитав Вільям.

— П’ять пенні за раз, — відповів Рон. Принаймні, так здавалось.

Вільямів погляд невідь-чому знову спинився на невеликому попелястому собаці, що тулився до ніг жебрака. Собака приязно поглянув у відповідь і прогарчав:

— Гр-р-р?

Вільям знову підняв погляд.

— З вами все гаразд, Роне? — спитав він.

— Пєть-пенні, зар-раза, — загадково повідомив той.

— Гаразд. Два пенси, — сказав Гунілла.

— Чотири, — здавалося, сказав Рон. — Або простіше: долар за тридцять штук.

— Годиться, — сказав Гунілла, сплюнув у руку і простягнув її вперед, аби, за звичаєм, скріпити угоду. Але Вільям вчасно схопив його під лікоть.

— Не треба.

— Щось не так?

Вільям зітхнув.

— Ви маєте які-небудь хвороби, здатні спотворити зовнішність на все життя?

— Ні!

— А хочете мати?

— Ох, — Гунілла опустив руку. — Гаразд, клич сюди негайно своїх друзів, добре?

Він обернувся до Вільяма.

— Їм можна вірити?

— До певної міри, — відповів Вільям. — Можливо, не варто лишати без нагляду банки з ацетоном.

За стінами їхньої майстерні легкою ходою віддалялися Старий Тхір Рон та його пес. І дивна річ — хоча, крім них, вулиця була пуста, хтось на ній продовжував розмовляти.

— Бачиш? Я ж казав. Просто лиши всі перемовини на мене.

— Креветко.

— Правильно. Тр-римайся мене, то й в’язниця мине.

— Креветко.

— Справді? Ну що ж, теж непогано. Гав, гав.

Під Мостом Батона жило дванадцять осіб, і жили вони там, треба сказати, розкішно. Розкішно жити не завадиш, якщо ви розумієте розкішне життя як можливість дістати принаймні раз на день такої-сякої їжі, а надто — якщо ви настільки широко розумієте поняття «така-сяка їжа». Формально вони були жебраками, але їм рідко доводилось жебрати. Теоретично їх також можна було вважати злодюжками, але вони привласнювали тільки те, що викидали інші — причому ці інші намагалися якнайшвидше забратися від них якнайдалі.