Террі Пратчетт - Правда

Він гортав свої записи далі: в «Латаному барабані» відбулася чимала бійка. Вільям особливо пишався ось цим своїм пасажем: «Брезок-«Варвар», схопивши стіл, завдав удару Моліну-«Хапку», у відповідь на що останній, ухопивши підсвічника, пожбурив його в опонента з вигуком «Ось тобі, м…к!», після чого інцидент швидко розвинувся в бойовисько, в якому постраждали, за різними даними, 5–6 осіб».

Із усім цим Вільям вирушив до «Відра».

Гунілла прочитав записи з цікавістю. Гномам не знадобилося багато часу, щоб набрати записане годящим шрифтом.

І — дивна річ! — коли все це перетворювалось на текст, друкований такими чіткими й рівними рядками… слова починали здаватись реальнішими.

Боддоні, котрий, схоже, був другим у команді, позирнув на рядки через плече Вернигори.

— Гм, — сказав він.

— Що думаєте? — спитав Вільям.

— Виглядає дещо… нудно, — сказав гном. — Суцільний текст, як у книжці.

— Ну й добре, хіба ні? — сказав Вільям. «Як у книжці» — це звучало цілком позитивно.

— Можливо, було б ліпше зробити більші відступи між повідомленнями? — запропонував Гунілла.

Вільям продовжував розглядати сторінку. В його мозку почала формуватись ідея. За мить вона вже стала здаватись природною, як саме письмо.

— Як щодо того, щоб ставити невеликий заголовок до кожного повідомлення? — промовив він.

Піднявши шматок паперу, він швидко написав: «Бійка в шинку: 5–6 поранених».

Боддоні уважно прочитав.

— Так, — нарешті сказав він. — Виглядає достойно.

Він передав папірця через стіл.

— Як ви називаєте ці свої доповідні записки? — спитав він.

— Ніяк, — сказав Вільям.

— Вам слід би їх якось назвати, — пояснив Боддоні. — Що ви пишете вгорі?

— Зазвичай щось на кшталт «Вельмишановному панові»… — почав Вільям.

Боддоні струсонув головою.

— Це не годиться, — сказав він. — Треба щось, як би це сказати, загальніше. Таке, щоб чіпляло.

— Може, «Анк-Морпоркські хроніки»? — спитав Вільям. — Я, на жаль, не дуже вмію вигадувати.

Гунілла витягнув з кишені фартуха свій пенал і виклав на стіл кілька літер. Щось із них склавши, він змочив літери чорнилом та притис до них аркуш паперу.

Вільям прочитав: «ЧАс».

— Трохи переплутав… Секунду, — промимрив Гунілла, забираючи літеру.

Вільям спинив його.

— Не знаю, — сказав він. — Гм. Лишіть-но так, як є. Тільки дайте більшу «с».

— Уже, — сказав Гунілла. — Порядок. Непогано, хлопче, еге ж? Скільки тобі треба копій?

— Гм… Двадцять? Тридцять?

— Як щодо пари сотень? — Гунілла кивнув гномам, котрі одразу взялися до роботи. — Інакше немає сенсу навіть запускати верстат.

— О, ні! В місті просто не буде стільки бажаючих заплатити за це по п’ятірці!

— Нема питань — бери по півдолара. Вийде п’ятдесят доларів нам, і стільки ж — тобі.

— Нічого собі! Справді? — Вільям подивився на сяюче обличчя гнома. — Але ж нам ще треба буде їх продати. Це ж не те, що тістечка в крамниці. І не…

Він втягнув носом повітря. На його очі навернулися сльози.

— О, ні, — сказав він. — У нас знову гості. Я знаю цей запах.

— Який запах? — здивувався гном.

Двері з рипінням відчинилися.

Що можна сказати про Запах Старого Тхора Рона, чий аромат був таким густим, що здобув власну особистість і цілком заслуговував на те, щоби писатися з великої літери? Після першого шоку ваші органи нюху здавалися на милість переможця. Вони припиняли функціонувати, настільки ж безсилі опиратися цьому Запаху, наскільки вустриця неспроможна переплисти океан. А ще за кілька хвилин з ваших вух починала текти сірка, а волосся починало сивішати.

Запах Рона протягом його життя сягнув такої сили, що почав вести напівсамостійне існування: час від часу він навіть самотужки ходив до театру чи читав коротенькі вірші. Словом, Ронів Запах багато в чому перевершував самого Рона.

Руки Старого Тхора Рона були запхані глибоко в кишені, але з однієї з кишень стирчав відрізок волосіні — чи, швидше, багато відрізків, зв’язаних в один. Він закінчувався невеликим собакою попелястого забарвлення. Можливо, це був тер’єр. Собака увійшов до приміщення чи то сором’язливо, чи, швидше, просто крадькома. Він пересувався як пес, котрий давно зрозумів, що на світі існує значно більше важких черевиків, аніж смаковитих кісточок. Він пересувався як пес, щомиті готовий дати драла.

Він підняв на Вільяма більматі очі й сказав:

— Гр-р-р.

Вільям відчув, що має захистити честь людства.

— Вибачте за запах, — сказав він гномам, і знову звернув погляд до собаки.