Террі Пратчетт - Правда

І час ішов, і не без коректур. Один з репортерів повернувся з повідомленням, що в приміщенні Гільдії алхіміків щось вибухнуло: чи є це новинами? Отто постав зі своєї келії й був відряджений на зйомку. Вільям завершив текст про вчорашні події й передав його гномам. Хтось убіг і повідомив, що на Площі Сатор зібрався великий натовп, бо на даху семиповерхівки сидить надзвичайно здивований Скарбничий (71 рік). Сахариса, акуратно діючи олівцем, викреслила всі прикметники з репортажу про засідання Анк-морпоркського товариства садоводів, чим скоротила його вдвічі.

Вільям сходив подивитись на Скарбничого (71 рік), після чого написав кілька коротких абзаців. Чарівники, котрі коять казна-що, не були новинами. Вони були просто чарівниками, та й годі. Вільям кинув аркуш в кошик «Готове» й поглянув на верстат.

Той був чорний, великий, складний. Без очей, без обличчя, без життя… верстат теж дивився на Вільяма.

Вільям подумав: тобі не потрібен ніякий стародавній жертовний камінь. Тут Правитель Ветерані помилився.

Вільям торкнувся лоба. Синець давно зійшов. Ти залишив на мені знак, подумав він. Але я хитріший.

— Ходім, — сказав він.

Сахариса підвела погляд, ще зайнята.

— Що?

— Ходім. Геть. Негайно. На прогулянку, чи на чай, чи по магазинах, — сказав Вільям. — Тільки не лишаймось тут. Будь ласка, не сперечайся. Вдягай пальто — швидше, поки воно не помітило. Поки воно не придумало, як нас спинити.

— Про що ти?!

Він зірвав її пальто з гачка.

— Ніколи пояснювати!!!

Вона дозволила витягти себе на вулицю, де Вільям глибоко вдихнув і розслабився.

— А тепер чи не важко тобі було б пояснити мені, що відбувається? — спитала Сахариса. — У мене там, знаєш, ще купа роботи.

— Знаю. Нічого. Можливо, ми ще не зовсім здурі… На вулиці В’язів відкрилась нова спагетті-кухня. Всі кажуть, що там чудово. Що скажеш?

— Але як бути зі всіма тими паперами на моєму столі!

— А що таке? Завтра вони теж там будуть.

Вона завагалась.

— Що ж, година-друга, можливо, не так уже й зашкодить, — припустила вона.

— Чудово. Ходім.

Вони вже дійшли до перехрестя Патоковидобувного шосе та вулиці В’язів, коли це сталося.

Почулись крики. Вільям повернув голову й побачив оскаженілу четвірку коней, що з гуркотом мчали вулицею, тягнучи воза з пивними діжками. Побачив, як перехожі сахаються й відстрибують убік. Побачив копита розміром з супову тарілку, що розбризкували бруд і лід. І бляшки на збруї, і піну, і слину…

Він повернув голову в інший бік. І побачив стареньку на милицях, що переходила вулицю, геть не помічаючи стрімкого наближення смерті. Побачив шаль, сиве волосся…

Повз нього щось промчало. Хтось крутнувся в повітрі, упав серед вулиці на плече, перекотився праворуч, схопив стареньку і стрибнув…

Фургон, у піні та борні, промчав, неначе уві сні. Кучер щосили намагався повернути на перехресті, проте діжки не доклали до цього жодних зусиль — тож вихор копит, коней, коліс, бруду й снігу прокотився вперед і виніс вікна з з кількох крамниць. Лише тоді фургон влетів у кам’яну колону й зупинився.

Але, як того вимагають закони фізики та правила оповіді, його вантаж зупинятися не став. Діжки розірвали кріплення, злетіли на землю й покотились уперед. Кілька розбилося, заливши бруківку піною. Інші, з гуркотом вдаряючись одна об одну, негайно опинилися в центрі уваги всіх повнолітніх громадян, котрі тільки могли зауважити стогалонову діжку пива, що раптом втратила власника.

Вільям і Сахариса перезирнулися.

— Я пишу, а ти знайди Отто!

Вони вигукнули це одночасно й тепер уперто дивились одне одному в очі.

— Добре, добре, — сказав Вільям. — Ти знайди якогось безпритульного й підкупи його, щоб привів Отто; я поговорю з «Хоробрим Вартовим», що схопив стареньку пані «В останню мить»; ти пишеш про «Велику аварію». Гаразд?

— Я знайду безпритульного, — сказала Сахариса, витягаючи свого записника. — Але ти напишеш про «Аварійний пивний фестиваль», а я поговорю з «Сивенькою бабусею». Це ж моя тематика, правда?

— Гаразд, — погодився Вільям. — Рятівника, до речі, звати капітаном Морквою. Прослідкуй, щоб Отто зробив знімок, і спитай його вік!

— Звісно!

Вільям рушив до юрми, що зібралась довкола розтрощеного воза. Чимало перехожих переслідували діжки, що вже відкотились на достатню відстань, і тільки дивні скрики свідчили, як часто спраглі люди забувають, що не так уже й легко зупинити на ходу дубову пивну діжку місткістю сто галонів.