Сергій Жадан - ДНК

Незабаром на нас вийшов наш фізкультурник. Він ще в час перебудови відновив секцію карате, набрав туди охочих, звільнився зі школи й тепер приїхав із найбільш здібними учнями в спортивних штанях, кросівках, шкіряних куртках та з поголеними черепами. Один із них виявився моїм однокласником, упізнав мене: «Опа-па, Банан!», і відтоді до мене інакше не звертався навіть напарник.

Маючи домовленість із директором фабрики, котрий про всяк випадок виїхав за кордон, тобто у сусідню Росію, фізрук обладнав порожні цехи не надто складним обладнанням, що дозволяло розливати наш самогон у пляшки з різними етикетками. Спершу носили півлітрові, чисто вимиті, потім пішли «літрухи» й навіть квадратні, від лікерів «Амарето». Потрібні етикетки друкувалися на іншому обладнанні в сусідньому цеху, а за постачання пляшок, виявляється, відповідав мій тато — прижився біля пункту прийому склотари. Це дало мені певні підстави вважати: нарешті батько й син Кутові почали спільну сімейну справу.

Спершу нам платили купонами. Коли мій напарник обурився й став вимагати долари, які бачив у руках фізрука та його команди, його запросили на розмову в головний офіс. Звідти чоловік не повернувся, а мені на ранок дали нового, котрого все влаштовувало. Він виявився невизнаним філософом, чиї праці могли б змінити світ, аби їх переклали англійською. У незалежній Україні, тим більше — у часи дикого капіталізму, їх ніхто не буде читати. Я запропонував віддрукувати розділи праці в нашому друкарському цеху, на звороті етикеток. Такого накладу автор не побачить навіть у розвиненій Америці. Той радо погодився, приніс передруковані на машинці розділи — напучування. Вони виявилися короткими, тож лишалося вирізати та наклеїти на зворотний бік етикеток. Відкоркувавши пляшку й спорожнивши її, люди неодмінно помітять напис на звороті через скло, здивуються несподіваним ноу-хау й згадають, що вміють читати.

Перший «наклад» пішов із конвеєра в роздріб.

Наступного дня мене тримало двоє каратистів, а фізрук тицяв порожньою пляшкою в лице й горлав:

— Де ти це побачив? Хто тебе навчив?

— Сам додумався, — відповів я, спльовуючи кров із розкроєних губ і торкаючись язиком уламка від неакуратно вибитого зуба.

— Тебе сюди не думати поставили! — рявкнув фізрук. — Усе, нема про що базарити. Везіть його, пацани, у головний офіс.

«Головним офісом» виявився ліс недалеко від села Количівка. Там мене з невеличкими перервами били, поламавши ногу й кілька ребер, потім звеліли самому копати собі яму. Уже нічого не тямлячи, лиш бажаючи, аби все швидше скінчилося, я тремтячими руками взявся за лопату. Не втримався, упав — і це знову врятувало мені життя.

Над тим місцем, де я щойно стояв, просвистіли кулі: били з автомата.

У відповідь спортсмени почали стріляти з пістолетів, сипонули в різні боки, постріли з темряви наздогнали кількох, а мене, майже непритомного, спакували в міліційну машину. Потім, уже після операції, слідчий пояснив: святкуючи день міліції, місцеві патрульні взяли в кіоску данину не доларами, а літром горілки. Випивши, побачили дивні написи на етикетці. Без того знаючи, що тут дають «ряджений» алкоголь, патрульні отетеріли від небаченого раніше нахабства кустарів. Розслідування провели моментально, але не з метою посадити — збиралися взяти з людей фізрука штраф за порушення правил торгівлі й домовленостей не палитися так тупо. Проте забагато шуміли: про дійство пронюхав УБОЗ, тож вирішив оперативно зрубати «палку», накривши підпільних виробників алкоголю. Визволення мене з полону й порятунок від смерті в міліцейські плани не входив, але й зайвим геройство не було. Слідчий отримав живого свідка, а мама з бабусею Зоєю — живого сина й онука, якого відразу після хірургії без урахування моєї думки затягнули в лікувальний заклад.

Там мене закодували від алкоголізму.

А після виходу з клініки я прозрів — із допомогою таких самих вчорашніх залежних.

Те, що над моєю головою пройшли кулі, — промисел Божий і вища воля.

Іншого шляху, крім як у релігію, для таких, виявляється, не було.

Я знову став агітатором. Лиш тепер — за вищу ідею: почав проповідувати.

Хоча спершу розгубився. Адже з другої половини 1990-х років, коли мій вік впевнено наближався до тридцятки, релігій у незалежній Україні розвелося хоч греблю гати. Кожна вважала себе єдиною правильною й усі ображалися на слово «секта», приписуючи його ортодоксам, консерваторам і борцям проти свободи віросповідання. Намагаючись розібратися, що до чого, я заплутався в одноманітності розмаїтих релігій ще більше.