Сергій Жадан - ДНК

— Від тебе нема користі! — черговий раз заявила мама, додавши при цьому вбивчий і дієвий з настанням нових часів аргумент: — Подякуй, Гришо, що тебе з дому ще не вигнали. Бо тепер, знаєш, капіталізм. Дикий, але симпатичний. Учив у школі, що за капіталізму людина людині вовк? Ось і сиди, зайчику, поки вовчиця добра. Моя ж доброта, Гришо, не безмежна.

Батько зітхав, та на певний час таки переставав циганити гроші. Йому видавали лише на цигарки, і якось родина помітила: в алкогольний штопор Григорій Кутовий заходить, викуривши чотири пачки «Прими». А смалив він, між іншим, по пачці. Принаймні так говорив, купуючи цілу зранку й у тихому розпачі показуючи порожню під вечір. Тобто щочотири дні батько напивався невідомо з яких грошей.

У ситуації розібралася бабуся Зоя. Від самого початку вона стежила за ним пильно, як КДБ — за нею.

Двадцять років, тобто весь період мого зростання й мужніння, він не давав жодних приводів, будучи простим і відкритим: напивався від авансу до зарплати з невеличкими перервами й мирно спав. Шкідливим у такому стані мій батько не був, хоч мав унікальну звичку засинати не лише на подружньому дивані ще до «Вечірньої казки», а й у будь-якому іншому місці. Одного разу заснув у тролейбусі, їздив по колу на задньому сидінні. З ним змирилися водій і кондуктор. Діти бавилися, смикаючи дядю за носа. Любителі насіння з міркувань дрібного хуліганства сипали лушпайки в його кишені. Та мамині подруги, наші родичі й знайомі неймовірно заздрили нам: голови їхніх родин у такому стані буянили, матюкалися, билися й трощили куплені з трудом і по блату вітальні й кухонні меблі. Тож мама навіть потай пишалася татом. Згодом я дізнався: це один із різновидів «стокгольмського синдрому».

Після 1991 року тішитися чоловіком, котрий не вписався в нові реалії та нічого не робить, суперечило вимогам доби. А бабуся Зоя вивела нашого малого підприємця на чисту воду. Виявляється, батько купував цигарки, та викурював заледве половину. Решту роздавав чи продавав поштучно за кілька купонів. Демонструючи порожню пачку, отримував гроші на нову, додавав до них виручку за куриво, і так за чотири дні збиралася сума, яка дозволяла відвести душу. Дрібна афера в маминих очах набула глобального масштабу, батька виставили за двері.

— Зате в Борі перед очима приклад, яким не треба бути! — підсумувала вона.

Істину «Тобою повинні пишатися, ти мусиш бути потрібним!» я всмоктав фактично з молоком матері, бо чув ці слова спершу на рівні підсвідомості, потім — у свідомому житті. Зі зрозумілих, мабуть, уже причин мама не могла, бо не мала часу, займатися моїм вихованням. Батько теж відомо чому не міг. Тож мною заопікувалася бабуся Зоя.

Спершу влаштувалася прибиральницею в мій дитячий садок. Але по-справжньому вона розвернулася в нашій школі: перевелася туди, щойно мене записали в перший клас, і працювала вже до пенсії. Як більшість шкільних прибиральниць, бабуся Зоя швидко стала головнішою за директора людиною. Після того, як вона ретельно вишуровувала його кабінет, він не насмілювався зайти туди, поки не висохне. А якщо того вимагали обставини — відразу тікав до кабінету завуча й переховувався там. Також прибиральниця запросто робила зауваження вчителькам української мови та літератури, коли ті, забуваючись, ступали на щойно помитий нею квадратний сантиметр. Особливо перепадало молоденьким педагогам, розподіленим після завершення навчання.

— Куди по митому! — шпетила їх бабуся Зоя, і ті сахалися від зичного окрику, втягуючи голови в худенькі плечі. — Вас в інститутах свинячити вчать? Марш на уроки!

Шкільну прибиральницю обходив стороною фізкультурник, котрий, за чутками, займався забороненим саме карате й потай давав уроки за грубі гроші, використовуючи для своїх незаконних студій малий спортзал. Проте він та інші педагоги радше поважали бабусю Зою, бо справжній, ірраціональний страх вона наганяла на військового керівника Гущіна, полковника інженерних військ. Відставний офіцер Збройних сил дарував їй на 8 Березня тюльпани. Та купити ними лояльність прибиральниці не зміг: вона, як я дізнався з часом, тримала до всіх радянських офіцерів величезний зуб, тому зводила рахунки з тим, хто поруч. За законом евклідової геометрії, била на найкоротшу відстань.

Наслухавшись удома про те, що людина народжена, аби бути корисною, а не такою, як мій батько та шкільні військові керівники, я вже рядовим жовтеням почав намацувати власну життєву стежку.