1 ...7 8 9 11 12 13 ...198 Унизу почувся сплеск і задирчав мотор.
Чонові До не йшов із голови той її погляд.
На причалі лишився її телефон. Він підняв його і приклав до вуха. Ґіль хотів був щось сказати, але Чон До йому не дав. «Маюмі? - почувся в телефоні жіночий голос. - Маюмі!» Чон До став натискати якісь кнопки, щоб його вимкнути. Коли перехилився через поруччя, човен гойдався на хвилях.
- Де вона? - спитав Чон До.
Офіцер Со дивився у воду.
- Униз пішла, - відповів він.
- Як це - вниз?!
Він розвів руками:
- Упала туди - і все.
Чон До розвернувся до Ґіля:
- Що вона сказала?
- Сказала: «Я не вмію плавати».
- «Не вмію плавати»?! Вона сказала, що не вміє плавати, а ти мене не зупинив?!
- За планом же треба було кинути. Сказано було діяти за планом.
Чон До знову подивився вниз, у чорну воду, яка тут, під причалом, була глибока. Вона була там, і цю величезну куртку напинає, немов вітрило, течія, перекочуючи тіло піщаним дном.
Задзвонив телефон. Засвітився синім і забринів у руці Чона До. Вони з Ґілем мовчки дивилися на нього.
Ґіль натис кнопку і став слухати, широко розплющивши очі. Навіть із відстані Чон До чув, що це голос жінки, матері.
- Викинь, - сказав він Ґілеві. - Кинь його.
Ґіль слухав, очі його бігали, рука трусилася. Він кілька разів кивнув. Коли промовив: « Хаї », - Чон До вихопив у нього телефон. Став тицяти пальцями в усі кнопки.
На екрані телефона з’явилася фотографія немовляти. Викинув апарат у море.
Чон До підійшов до поруччя.
- Ну як можна їх не рахувати? - заревів він до офіцера Со. - Як?!
На тому тренування скінчилося. Настав час для оперної діви. Офіцер Со мав перетнути Японське море на рибальському судні, а Чон До з Ґілем сіли на нічний пором із Чхонджина до Ніїґати. Опівночі, уже зі зловленою співачкою, мали зустрітися на пляжі з офіцером Со. Як сказав офіцер, простота - це ключ плану.
Чон До і Ґіль сіли на денний потяг на північ, до Чхонджина. На вокзалі під товарними платформами спали сім’ї, чекаючи, поки стемніє, щоб перебратися до Сінийджу, за яким просто на другому березі річки Туманґан починався Китай.
До порту пішли пішки повз сталеплавильний завод «Зрівняння»: високі крани заіржавіли на місці, усі мідні деталі печі давно розтягли на брухт.
Будинки стояли порожні, вікна видачі харчування заклеєні папером. Ані випране не сушилося, ані цибулею не пахло. Усі дерева були спиляні в голодний час, а тепер, кілька років по тому, нова парость була однакової висоти, молоді стовбури завтовшки з тонку кістку ноги, свіжі пагони витикалися в найнесподіваніших місцях: з бочок для дощової води, з водостоків, а одне - узагалі з сортиру, де людський скелет досі намагався вичавити з себе нестравне насіння.
«Довге майбутнє», коли Чон До з Ґілем підійшли ближче, здалося не більшим за лазарет.
Краще б Чон До не звертав на табір уваги, бо Ґіль одразу захотів зайти й роздивитися.
Були там тільки тіні. Усе, що можна, навіть одвірки, розтягли на дрова. Залишився тільки список 114 Великих Мучеників Революції на стіні.
Ґіль не повірив, що Чон До давав імена всім сиротам.
- Ти що, правда всіх Мучеників пам’ятаєш? - спитав він.
- Оце Ха Шінь, - пояснив Чон До. - Коли його спіймали японці, він одрізав собі язика, щоб вороги не змогли нічого від нього дізнатися. У нас був один хлопчик, який не говорив, - то я так його назвав.
Ґіль провів пальцем по списку.
- Ось і ти, - сказав він. - Мученик номер сімдесят сім, Пак Чон До. А в цього яка пригода?
Чон До помацав чорний слід від жаровні на підлозі.
- Хоч він і вбив багато японських солдатів, - промовив він, - революціонери з його загону не довіряли Пакові Чон До, бо в нього кров була нечиста. Щоб довести свою вірність, він повісився.
Ґіль здивовано подивився на Чона.
- Ти себе назвав його іменем? Чому?
- Він пройшов найвище випробування честі.
Кімната Начальника сиріт виявилася не більшою за солом’яний матрац. А від портрета тієї жінки, яка йому так боліла, Чон До знайшов тільки слід - дірку в стіні, де колись був цвях.
- Оце тут ти спав? - спитав Ґіль. - У кімнаті Начальника?
Чон До показав дірку від цвяха:
- Отут висів портрет моєї матері.
Ґіль уважно придивився.
- Еге ж, тут був цвях, - відзначив він. - Слухай, ти ж із батьком жив, навіщо тобі було сирітське ім’я?
- Він не міг дати мені своє прізвище, бо тоді всім би відкрилося, як ганебно він був змушений виховувати сина. А переназвати мене по-іншому в нього духу не вистачало, навіть на честь Мученика. Тож я мусив сам.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу