Інґеборґ Бахман - Синхрон

Сніданок вона проспала, пан Матрай працював уже в саду, вона швидко випила чашку кави й задоволено гукнула: скоро повернусь, не буду переборщувати першого дня! Спробувала дорогою № 2, але «оглядова вежа» їй більше не подобалась, тоді спробувала вийти на дорогу № 1 і до ставків. Але тут, так близько від міста, були люди, теж вийшли на прогулянку, і верескливі діти, невеличке розчарування, але вже завтра вона вирушить на великі прогулянки до озера, і візьме купальника, і поплаває потім.

Перекусила з батьком дрібничками, він завжди дивувався, що Елізабет дома вдовольнялася «дрібничками», бо уявляв її життя за вишуканими обідами й вечерями, з шампанським і кав’яром, і коли вона розповідала, він їй вірив, бо в її розповідях були лише чудові ресторани та знамениті й цікаві люди, і хоча всі ці історії і не були вигадані, інших вона не розповідала, тих, що погано надаються до розповіді і де не було місця для шампанського і знаменитих людей, а були колеги й інтриги, втомлива біганина й буденна метушня, з роботою й термінами, з надмірною кількістю випитої кави й проковтнутим на ходу сендвічем, з нарадами, з валізами, які, не встигнеш розпакувати, треба пакувати знову, всіма можливими й неможливими неприємностями, історії, незрозумілі панові Матраєві, будні якого минають у спокої на Лаубенвеґ і який лише інколи переживав потрясіння через телеграми й листи від дітей, листівки з чужих країв з вітаннями, дзвінки, навіть тоді, коли він саме мав намір послухати новини, і попри все Елізабет переконливо пояснювала, що їй тут з ним краще смакує, що кілька сосисок і шматочок сиру тут смакують їй краще, ніж наїдки в Парижі, в китайському ресторані. Оскільки пан Матрай ще ніколи не був у китайському ресторані і Китай був для нього чимось моторошним, він з розумінням кивнув, бо що тут незрозуміло, і повів її до саду, зірвав для неї кілька перших вишень і смородини, бо ж дитина цілий рік не їла нічого направду путнього, а фрукти з власного саду здоровіші порівняно з тим закордонним непотребом на базарах, хай не сумнівається, він постарається, щоб вона за кілька днів виглядала краще. Бо цього разу вона виглядає недобре. Той чай без кінця і краю в Лондоні теж йому не давав спокою, чиста отрута, без сумніву, чай може бути й корисним, але коли хворий чи простуджений, але щоб цілий день чай! Роберт, безумовно, розсудливіший, і після одруження в його житті запанує лад, а Елізабет не дбає про своє здоров’я, і до його гордості за її успіхи в житті щоразу закрадався неспокій, що вона нерозсудливо живе.

Пополудні вони разом пройшлися трошки горішнім маршрутом № 1, але пан Матрай, який знав ліс краще за неї, зійшов з нумерованих маршрутів, і назад вони повернулися кружною стежкою, якої вона не знала, вона досить знесилилась, бо вони, як на неї, йшли надто повільно й розмовляли, як то часто бувало, про майбутнє. Майбутнє для пана Матрая означало поміркувати, як залагодити все для дітей, і ще раз довідатись, чи Елізабет не змінила думки, щодо будинку, але вона її не змінила, тож будинок успадкує Роберт. Коли пан Матрай зупинявся, то запитував: Доведи, що не все забула. Що це за дерево, і скільки йому років? По чому видно його вік? Елізабет знала ці запитання, але відповіді на них знала чимдалі гірше, природа її й раніше не цікавила, і вона, власне, не могла впізнати, що то ясен. Також і на природознавчому навчальному маршруті, де біля всіх важливих дерев висіли для школярів таблички, з назвами, німецькою і латиною, походженням, специфічними ознаками, вона хоч і пробігала з цікавістю очима написане, але швидко розверталась і думала про що завгодно. Найбільше її цікавили стежки, перехрестя, розгалуження і час, як наприклад, скільки займає шлях від перехрестя 1—4 до узгірка Ціль, і позаяк їй ніколи не треба було стільки часу, як було зазначено на табличках, то її цікавив лише час і за скільки вона здолає шлях. Вона ніколи б не пішла до лісу без годинника, бо кожні десять хвилин дивилася на годинник і рахувала, скільки часу вона вже йде, на яку відстань зайшла і яким шляхом їй ще піти.

Цього вечора вона рано пішла до себе в кімнату й відразу заснула, це вперше, коли вона відчула спад напруги, судома ослабла, бо вона надто довго судомно трималася рівно, а тому вранці прокинулась перша й приготувала сніданок, написала кілька рядків батькові й подалася через Келлерштрасе до другого, дальшого початку дороги № 1. Не зустріла нікого, бо люди не заходили далеко від міста, вигулювали дітей і собак, а лісом ніхто не ходив, до озера всі їхали автомобілями, як і всюди. Дітьми вони завжди ходили з батьками цими стежками, бо панові і пані Матраям ніколи б не спало на думку їхати трамваєм, хіба що назад, або коли йшов дощ, але до озера йшлося пішки, і вони ніколи не зупинялись на великому міському пляжі, завжди йшли далі до невеличкого пляжу Марія-Лоретто. Озеро й Лоретто були для Елізабет як одне ціле, хоча довгі прогулянки лісом вона малою дівчиною не любила, сприймала їх як щось нецікаве, непотрібне і втомливе, а полюбила лише тоді, коли, перебуваючи в усіх тих містах, що були такі «супер», побачила цей ліс по-інакшому, як єдиний куточок на світі, де було тихо, де ніхто не гнав її в шию, щоб вивідати щось потрібне, і де ніхто не гнався за нею вслід з телеграмами і щонайрізноманітнішими дорученнями й завданнями.