Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Лебідка...

Лебідка загула — запрацював ліфт. Лебідка відбивалася у воді, оберталася дедалі швидше, було чутно, як ліфт набирає швидкості, спускаючись униз. Холодна вода, у якій відбивались óбрази, мене заглушила, засліпила, я втратив рівновагу... і отямився, сидячи в кутку металевих балок. Спантеличений, крізь шум я все ж таки чув командний голос чоловіка:

— Ходи сюди! Тримай очі розплющеними. Іди нога в ногу!

Я слухався, підкоряючись його авторитету, слухав тільки його накази й забував про думки та емоції, які намагалися поглинути мене. Я ступив крок, потім другий — машинально, як робот, виконуючи його вказівки. Я зміг дістатися краю балки, потім перейти на край другого поверху. Я підвів ногу, щоб переступити горизонтальну балку, що відділяла мене від нього, аж тут він схопив мою простягнуту тремтливу руку так сильно, що від переляку я скрикнув і відсахнувся. Секунду я гойдався в порожнечі, утративши рівновагу від його сили. Але його залізна рука міцно тримала мене:

— То що, ти погоджуєшся?

Дощ стікав зморшками його обличчя; його блакитні очі світилися.

— Так.

Наступного дня я прокинувся в ліжку, у теплому, сухому ліжку. Промінь сонця пробивався крізь жалюзі. Я повернувся, щоб дотягтися до столика, не висовуючись зі зручного кокону ковдри. Намацав рукою візитівку чоловіка, яку поклав на столик, перед тим як лягти спати. «Приходь завтра об одинадцятій», — сказав він на прощання.

Ів Дюбрей

авеню Анрі-Мартен, 23

75116, Париж

Телефон: 01 47 55 10 30

Я не знав, на що слід чекати, і почувався не надто впевненим.

Я зателефонував Ванессі й попросив скасувати всі мої зустрічі на сьогодні. Я почувався не дуже добре та не знав, коли одужаю. Завершивши цю важку роботу, я пішов у душ і плескався там, доки не спустошив бойлер.

Я винаймав двокімнатну квартиру на краю Монмартру. Помешкання було маленьким, а коштувало дорого, проте я милувався чудовим міським краєвидом. Коли в мене була депресія, я міг годинами сидіти на підвіконні і погляд мій губився в обрії, у численній забудові, серед пам’ятників. Я уявляв собі мільйони людей, які там жили, їхні історії, їхні заняття. Їх було так багато, що будь-якої години дня чи ночі багато хто працював, спав, кохався, помирав, сперечався, прокидався. Я зазначав момент — і запитував себе, скільки людей саме цієї миті розсміялися, скільки розлучилися, зраділи, розплакалися, скільки померли або лягли спати, скільки розгнівалися... Я уявляв собі різноманітні емоції, які різні люди могли відчувати в один час, тої самої миті.

Я орендував квартиру в літньої жіночки, мадам Бланшар, яка, на мою біду, мешкала в сусідній квартирі — просто піді мною. Уже двадцять років вона вдовувала, але й досі носила траур. Як ревна католичка, відвідувала службу кілька разів на тиждень. Я уявляв іноді, як вона стоїть навколішки в старій дерев’яній сповідальні церкви Сен-П’єр на Монмартрі; як вона шепоче сповідальнику крізь решітку, що лихословила напередодні. Можливо, вона також зізнавалася, як набридає мені: щойно я зчиню найменший шум понад установлену норму — себто абсолютну тишу, — вона піднімається та грюкає мені у двері. Я прочиняю двері й бачу її сердите обличчя, із яким вона виплескує неймовірні докори й вимоги поважати сусідів. На жаль, старість їй не позакладала вуха і вона чула шум, наприклад, від черевика, який перекотився, чи надто різко поставленої на стіл склянки. Іноді здавалося, що вона видиралася на драбинку, прикладала стетоскопа до стелі та, грізно насупивши брови, чекала найменшого звукового порушення.

Вона знехотя погодилась узяти мене на квартиру, пояснивши причину такої ласкавості: вона, мовляв, зазвичай не бере квартирантів-іноземців, але американці звільнили її чоловіка під час Другої світової, тому вона зробить для мене виняток, але слід довести, що я того вартий.

Годі й казати, що Одрі ніколи не жила в мене. Я боявся, що агенти інквізиції увірвуться до нас у темних сутанах, ховаючи обличчя в тіні капюшонів, підвісять голу Одрі під люстрою, зв’язавши їй руки й ноги, а язики полум’я почнуть лизати її тіло.

Цього ранку я вийшов, не клацнувши дверима, і пролетів усі п’ять поверхів. Ще ніколи мені не було так легко з моменту втрати Одрі. Об’єктивних причин почуватися краще не було. Нічого не змінилося в житті. Хіба що ось це: хтось зацікавився мною, і, хай би якими були його наміри, це було трохи бальзаму на душу. Звичайно, трохи щеміло в животі — відчуття, досі знайоме мені за випадками, коли траплялося виступати публічно.