Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Мені видалось на мить, що він і справді вимахує скальпелем, наготовлений робити операції та різати мені мозок просто зараз.

Він провадив далі:

— Можемо говорити про це годинами, але з того не буде жодного зиску, якщо відхилити мету повідомити тобі причини твоїх негараздів. Але ти лишишся нещасним... Знаєш, коли комп’ютер погано працює, треба встановити програмне забезпечення, яке працює краще.

— Є одна прикрість: я — не комп’ютер.

— У будь-якому разі ти зрозумів, про що я. Треба організуватися так, щоб ти пережив кілька ситуацій, отримав певний життєвий досвід, завдяки якому твій світогляд зміниться і ти зможеш перемоги страхи, сумніви та тривоги.

— А звідки я знаю, що ви — хороший... програміст?

— Ти ввійшов у гру. Тому вже нема сенсу ставити запитання. Вони тільки живлять твої страхи, а їх уже й так багато, як я зрозумів.

Якийсь час я стояв і мовчки дивився на нього, заглибившись у думки. Він витримав мій погляд без коментарів. Минуло кілька секунд, які мені видалися годинами. Зрештою, я перервав мовчання.

— Хто ви такий, пане Дюбрей?

— О, це ж те саме запитання, що я собі ставлю час від часу! — сказав він, проводжаючи мене в коридор. — Ходімо, я проведу тебе. Хто я? Хто я такий? — розмірковував він уголос, і його гучна голосина розлягалася широкими сходами.

Тієї ночі мені наснився кошмар, страшний як ніколи.

Я ніби опинився в особливому готелі. Була ніч. Дюбрей також був там. Ми сиділи у великій дуже темній залі. Височенні стіни були чорні, як у карцері. Мерехтливе світло падало лише від свічок, що ширили запах талого воску. Дюбрей тримав у руці папірець і напружено дивився на мене. Подалі стояла Катрін, у самій лише чорній сорочці та на високих підборах, волосся її було зібране в кінський хвіст. У руках вона тримала величезний батіг, яким раз у раз била по підлозі, видаючи при цьому сиплий рик — так ричить тенісист, котрий щойно пропустив м’яча, — не лишалося сумнівів у її жорстокості. Сталін ходив навколо відв’язаний і гавкав у такт ударам батога. Дюбрей невідривно дивився мені у вічі з незворушністю людини, упевненої у власній усемогутності, та протягував аркуш паперу:

— Тримай, ось твоя місія!

Я взяв папір тремтливою рукою та прихилився до свічок, щоб прочитати. Імена. Список імен з адресами.

— Що це?

— Ти мусиш їх убити. Усіх. Це твоя перша місія. Лише перша.

Батіг Катрін ляснув по підлозі дуже гучно, від чого собака безперервно люто загавкав.

— Але я не злочинець! Я не хочу нікого вбивати!

— Це буде добре для тебе, — відповів Дюбрей, чітко виокремлюючи кожне слово.

Мене охопила паніка. Ноги трусилися, щелепа дрижала й не давала говорити.

— Але зовсім. Я... не хочу. Зовсім. Я... не хочу.

— Тобі це потрібно. Повір мені, — сказав він спокусливим голоском. Ти ж розумієш, це все через твою історію. Щоб вийти з мороку, треба зануритися в морок. Не бійся!

— Я не можу, — белькотів я. — Я... не можу.

— У тебе немає вибору, — тиснув він.

Дюбрей пронизував мене поглядом і повільно наближався.

— Не підходьте! Я хочу піти звідси!

— Надто пізно. Ти не можеш.

— Пустіть.

Я кинувся до великих дверей зали. Вони були зачинені. Я почав смикати їх щосили.

— Відчиніть! — волав я, лупаючи кулаками по дверях. — Відчиніть двері!

Дюбрей повільно наближався до мене. Я повернувся спиною до дверей та схрестив руки.

— Ви не можете мене примусити. Я нікого не вб’ю.

— Не забувай, ти зобов’язався!

— А якщо я зніму із себе зобов’язання?

Від мого запитання Дюбрей гучно розсміявся — і від того демонічного сміху в мене застигла кров.

— У чому річ, чого вам так смішно?

— Якщо ти відмовишся від зобов’язань...

Скривившись, він повернувся до Катрін, яка подивилася на мене із жахливою посмішкою — гримасою, від якої мене ледь не знудило.

— Якщо ти відмовишся від зобов’язань... — він говорив повільно, а вогні відбивалися на його обличчі диявольським світлом. — Якщо ти відмовишся від зобов’язань, — повторив він макіавеллівським голосом, — я впишу твоє ім’я до цього переліку... і передам цей список іншому...

Цієї миті я почув, як за спиною клацнув замок. Я повернувся, відчинив двері, відштовхнув прислужника й кинувся тікати.

Голос Дюбрея переслідував мене, розлягався страшною луною коридорами та сходами:

— Ти зобов’язався! Зобов’язався! Зобов’язався!

Я прокинувся, аж підстрибнувши, спітнілий та задиханий.

Усвідомивши, що я вдома, оточений знайомими речами, я повернувся до реальності. Я розумів, що це був просто тривожний сон, але також цілком усвідомив, що дійсність може не надто відрізнятися від нічних пригод. Зрештою, я нічого не знав про Дюбрея та його справжні наміри... Я вписався в гру, не знаючи ні її правил, ні фіналу. Зрозуміло було лише те, що відмовитись я не можу. Такі були правила, і я був настільки дурний, що погодився...