Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

Три тисячі двісті сімдесят євро — за кварцовий годинник у стальному корпусі з каучуковим браслетом... Мені кортіло запитати її, чим це відрізняється від китайського виробу за тридцятку. Дюбрей, звісно, оцінив би запитання. Але я нездатний був його поставити. Поки що нездатний. Натомість ця завелика ціна — неосяжна, як на мене, — на диво, дала мені трохи полегшення: очевидна невідповідність руйнувала магію всесвіту розкоші та мою повагу до того всесвіту.

— Хочу поміряти он той, — сказав я, показавши на інший годинник і знімаючи із себе попередній.

— Tank , французький, дизайн 1917 року. Механіка з автозаводом, калібр Cartier 120.

Я надягнув його.

— Непоганий, — сказав я, дивлячись на нього і ніби вагаючись.

Отже, поміряв уже два. Скільки ще треба було поміряти? Бува, не п’ятнадцять штук? Я потроху починав розслаблятися, коли у вусі пролунав голос Дюбрея, ще чіткіший, ніж досі:

— Скажи їй, що це все — дріб’язок, і вимагай подивитись годинники із золота!

— Оцей ще хочу подивитися, — сказав я, ніби геть не чув його.

...То буде вже третій...

— Скажи їй...

Я закашляв, аби перекрити його голос. Який то матиме вигляд, якщо вона його почує? Я подумав, що маю вигляд мало не злодія, який тримає зв’язок зі спільником, що чигає на вулиці. Камери спостереження, безперечно, уже зафіксували мій навушник. Я знову почав пітніти... Конче треба було якнайскоріше завершити завдання.

— Навіть не знаю. Усе ж таки, мабуть, я гляну на моделі із золота, — сказав я неохоче, зі страхом, що вона не йме мені віри.

Вона швидко зачинила шафку вітрини.

— Ходіть за мною.

Мене не полишало неприємне відчуття, що вона недбало мене обслуговувала, — геть на мінімумі, який від неї вимагався. Вона ж, безперечно, знала, що лише гаяла свій час. Я йшов за нею, крадькома оглядаючи все навкруги. Мій погляд перетнувся з одним із молодиків у темному костюмі, який до цього відчиняв мені двері. Авжеж, той охоронець у цивільному. Звісно, й дивиться він на мене мало не з підозрою.

Ми увійшли в іншу, більш простору кімнату. Там уже було кілька клієнтів. Вони вирізнялись від тих перехожих, що ходять вулицями. Вони наче з’явилися тут із нізвідки. Продавчині снували кімнатою, немов безшумні привиди, зберігаючи святість місця.

Я інстинктивно помітив маленькі камери, установлені в ключових точках. Мені здавалося, вони всі прикуті до мене і повільно повертаються, аби стежити лише за мною. Я похапцем витер лоба рукою і силився дихати глибоко, аби заспокоїтись. Треба було утамувати свій страх, водночас із кожним кроком наближаючись до колекції речей, якими користуються мільярдери, якими я начебто цікавився і які нібито був здатний придбати.

Ми зупинилися перед однією з елегантних шафок.

Перелік моделей із золота був ширший. Продавчиня показувала годинники через горизонтальну вітрину.

— Мені подобається ось цей, — показав я на масивний годинник із жовтого золота.

— Модель Ballon bleu , корпус із жовтого золота, вісімнадцять каратів, золота коронка, оздоблена блакитним сапфіром кабошон4. Двадцять три тисячі п’ятсот євро.

4 Кабошон — різновид гладкої огранки коштовних або напівкоштовних каменів, за якої верхній частині самоцвіту надають округлої форми, нижній — пласкої або випуклої.

Здавалося, вона анонсує ціну з наміром повідомити, що моя кишеня таку модель точно не потягне. Вона ж бавилась зі мною, спокійнісінько принижувала.

Мене це зачепило... викликало в мені потребу зре­агувати, вийти із заціпеніння.

Вона ж була впевнена, що, чіпляючи мене подібним чином, мало не послугу мені робила.

— Я хочу його поміряти, — сказав я так сухо, що аж сам собі здивувався.

Нічого не відповівши, продавчиня послухалась, а я, побачивши, як вона виконує моє бажання, раптом відкрив у собі геть нову емоцію, досі невідоме мені задоволення. Може, це і є смак влади?

Я надягнув годинника, мовчки подивився на нього п’ять секунд та оголосив свій вердикт:

— Надто масивний.

Я зняв його й простягнув їй, одразу повертаючись до інших моделей.

— Оцей хочу! — показав я, не давши їй часу покласти на місце попередній.

Вона пришвидшила рухи тонких пальців; червоний лак на нігтях відбивав блиск світла, і від того природне сяйво годинників видавалося ще яскравішим.

Я несподівано відчув у собі загадкову силу, яка невідь звідки й узялась. І раптом відчув потребу впануватися.

— І той я також поміряю! — сказав я, показуючи на наступний, аби примусити її тримати заданий мною ритм.