Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

— Можливо, — відповів я.

Але я не був у тому певен.

— Слухай, зрозумій же, що, зрештою, люди, до яких ти там звернешся, — такі самі люди, як ти — на зарплатні, на середній зарплатні, — вони й самі не можуть собі дозволити Cartier ...

— То що конкретно я маю робити? Яке моє зав­дання?

— Ти будеш просити показати годинники. Ти маєш поміряти штук п’ятнадцять, ставити якомога більше запитань, а потім піти, нічого не купивши.

Стало ще більш лячно.

— Мені спочатку треба покурити.

— Ще одне...

— Що?

Він узяв мобільний, набрав номер — і в його кишені стиха задзвонило. Він вийняв маленький апарат тілесного кольору, натиснув кнопку — і дзвінок стих.

— Надягни це собі у вухо. Тоді я чутиму, як ти говориш, а ти чутимеш мене й мої поради.

— Що це за маячня? — спантеличено спитав я.

— І останнє...

— Та що ж іще?

— Розважайся. Це найкраща порада, яку можна тобі дати. Якщо тобі це вдасться — ти виграв. Перестань усе сприймати так серйозно. Розслабся та сприймай це випробування як гру. Це ж і є гра, чи не так? Ніхто нічого не втрачає — лиш проводимо експеримент.

— Ну...

— Знаєш, кожен вільний дивитися на життя, як на площу, засіяну пастками, які треба оминати, або ж як на майданчик для ігор, де в кожному закутку є якийсь цікавий досвід, який збагачує.

Я мовчки вийшов із машини. Вуличний шум враз оточив мене зусібіч: безліч автівок звертали з майдану Етуаль до Тріумфальної арки; широким тротуаром снували туристи; купки молоді раз по раз забігали в метро та зникали в тьмяних підземних переходах. Дмухнув теплий вітерець і дещо розвіяв мої важкі думки.

Я трохи відійшов і, не поспішаючи, запалив сигарету. Без особливого завзяття до «мерседеса» підійшли поліціянти, щоб переставити автівку, припарковану в геть неналежному місці.

Дюбрей сказав про тест. Він сказав, що хоче перевірити, чи є в мене прогрес. Це, безсумнівно, означало, якщо він вважатиме, що мого прогресу недостатньо — він найближчими тижнями даватиме інші неприємні завдання. Аби уникнути цього, слід опануватити себе та успішно пройти випробування — іншого вибору немає. У всякому разі я був певен, що так просто він мене не облишить.

Я кинув недопалок на тротуар і ретельно — аж надто ретельно — розтер його. Я глянув знизу вгору на скляну стіну цього храму розкоші. Мене трохи трусило. Але ж годі — час іти!

Я глитнув слину і штовхнув вхідні двері. Якоїсь миті перед очима промайнув образ матері, змореної безперестанним пранням. Троє молодиків у темних костюмах привіталися зі мною, мовчки кивнувши головою; один із них відчинив мені другі двері, і я раптом опинився всередині — у всесвіті, який досі був мені геть незнайомий. Щосили я намагався прибрати впевненого вигляду.

Крамниця була велична, широка, із височенною стелею, під якою мінилася вогнями люстра. Посередині були монументальні сходи. Усюди стояли шафи й тумбочки, які сяяли виставленими в них коштовностями. Стіни були оббиті велюром, який поглинав світло. У повітрі ширяв легкий, ледве вловимий, невідомий, але заспокійливий запах. Підлога була встелена темно-червоним килимом, який робив ходу безшумною і був настільки м’яким, що хотілося впасти, загорнутися в нього, заплющити очі й заснути, облишивши весь клопіт. Гостроносі жіночі туфлі на високих підборах — дуже гарні, дуже жіночні — ступали цим килимом і крок за кроком прямували... до мене. Я повільно підвів очі... Худорляві довжелезні ноги, чорна коротка вузька спідниця по фігурі. Приталений піджак — дуже приталений... Блондинка. Очі світло-блакитні, як крига. Ідеально, аж до штучності, пригладжене волосся. Холодна краса.

Вона дивилася просто на мене. Чітким, натренованим голосом вона спитала:

— Доброго дня, пане. Чим можу допомогти?

На її обличчі не було й тіні посмішки. І я, заціпенілий, загадувався над питанням: чи то її звична манера поведінки, чи вона вже розпізнала в мені чужорідний елемент — відвідувача, який не стане покупцем. Від її погляду я почувався наче голим, немов із мене зірвали маску, викрили мене.

— Я хочу подивитися... чоловічі годинники.

— Із нашої колекції чи сталеві?

— Сталеві, — відповів я, задоволений, що маю можливість обрати щось не таке далеке від моїх повсякденних уявлень.

— Золото треба! — проревів Дюбрей у навушнику.

Я злякався, що продавчиня почує його голос. Вона, здавалося, нічого не помітила. Я мовчав.

— Ходіть за мною, сказала вона мені тоном, від якого я відразу пошкодував про свій вибір — тоном, який означав «навряд чи». От же ж бридка...