Надія Гуменюк - Енна. Дорога до себе

— Данику! — гукаю голосніше над самісіньким вушком.

Те саме. Груня забирає з його рук кубик. Хлопчик зразу розвертається і починає протестувати — без слів, із жалібним підвиванням, як маленьке цуценя чи вовченя. Колись я так протестувала, коли старшаки в їдальні забирали яблуко чи печиво. Чому я тоді нічого не казала? Чому тільки голосом без слів виявляла образу, протест і жаль? Бо знала, що мої слова нічого не значать: у кого сила — у того й право.

— Не треба! — прошу Груню. — Віддайте! Віддайте йому кубик!

— Ну от, переконалися? — розводить руками лікарка.

— Я заберу Даника, — кажу їй.

— Що?! Ви при розумі? — Груня дивиться на мене, як на божевільну. — Зопалу приймати таке рішення не можна. Хочете — приходьте, навідуйтеся до хлопчика, чи сюди, чи вже туди, куди його переведуть. Це не заборонено і ні до чого не зобов’язує. Але забирати… Він усе одно не реагує. Від такої дитини ні тепла, ні ласки, ні вдячності, ні радості. З ним треба буде постійно працювати, він зв’яже вам руки. Недарма рідні матері віддають таких діток у притулки. Нащо ж вам ставити хрест на своєму житті через чужу дитину?

— Він мені не чужий. Це син моєї сестри. Я заберу його, — повторюю рішуче. — Скажіть, які документи потрібні. Ми з Романом, із моїм чоловіком, хутко все оформимо. Тільки прошу вас, зачекайте, не віддавайте Богданчика в жоден спецінтернат.

Груня мовчки дивиться на мене. Мені навіть здається — зараз погладить по голові, як колись. Але вона тільки обнімає мене за плечі.

— А якщо приїде Дана?

— Ми будемо її чекати. Разом із Даником.

— Хатко, хатко, стань до лісу задом, а до мене — передом!

Кажу голосно, щоб Даник чув. Із ним треба постійно говорити, безперестанку, щоб він відчув увагу і пішов на контакт. Отож, кажу й уважно поглядаю на нього: чи зреагує? Ні, навіть не ворухнеться. Не хоче мене слухати або не знає казки, тому й не розуміє, чого це я, доросла жінка, нібито при повному розумі, з хатою розмовляю?

Але мені й справді хочеться з нею поговорити, з цією старенькою хатою, що наче випірнула з темних глибин часу і втомлено присіла серед синюватого споришу, як дика рябенька качечка після довгого перельоту. Колись червонясто-руда, вона за довгі десятиліття вицвіла, вигоріла на сонці. Вимилася дощами та снігами до блідо-цеглового кольору черепиця, тріснув по діагоналі комин, попливли плямами й вологими розводами потиньковані рудою глиною стіни, лише невеликі вікна, по шість квадратних чарунок у кожному, зосталися неушкодженими. Ще день-два сонячної погоди — й усе це ряботиння зникне під білосніжним пластом вапна, розведеного мною он у тій великій оцинкованій балії.

Ніколи не займалася ремонтом, не тинькувала, не фарбувала і не білила, а тут — наче хтось рукою моєю водить. Споконвічна генна пам’ять, прихована в кожній жінці до пори до часу? Чи це — просто спроба відтворити те, що бачила дитячими очима колись, давним-давно, ще в іншому світі?

Узагалі-то ця наша хата була дерев’яною — дубові зруби, стесані наполовину, всередині утворювали рівненьку стіну, а назовні виходили горизонтальними опуклостями, які бабуся Ганна перед кожним Великоднем фарбувала вохрою. Чому саме вохрою? Може, щоб хата була не такою, як в інших? Сільські господині зазвичай переймають одна в одної геть усе: рецепти страв, взірці для вишивок, фасони спідниць, щоб було, «як у всіх». А в бабусі Ганни все мало бути по-своєму. І коли її не стало, мама нічого не змінила.

Але коли тут влаштували бібліотеку, дерев’яні стіни обвалькували та поштукатурили — заклад культури мав відрізнятися від поліської хати. Тільки вікна чомусь залишили ті самі. Нещодавно книжки перевезли в новий будинок культури, а хату покинули напризволяще: давним-давно не ремонтовану, з облупленою штукатуркою, з бур’яновими заростями, що шугнули під самісінькі вікна. Серед тих бур’янів вигойдалися мальви, такі буйні та високі, що кропива та лопухи їм і до колінець не дістають. Колись ці ружі, так в Ожинці називають мальви, росли біля воріт, а тепер аж сюди від дороги прибилися, всю хату оточили.

Дивлюся на мальви, а згадую історію з різдвяником, Дану, яка посеред зими принесла мені його червону квіточку. Це Дана мені сказала, що квіти мають пам’ять. Їх можна перевезти в інше місце, пересадити в інший ґрунт, навіть по-іншому назвати, але ніхто й ніколи не змусить їх розпуститися в інший час, ніж вони цвіли колись на своїй землі. Цікаво, чи мальви такі ж пам’ятущі, як бразильський кактус люмбергера, перейменований у нас на різдвяник, чи впізнали вони мене? А якщо впізнали, то що відчувають?